Степан Босий - Монгольська навала, Степан Босий

Літо 1242 року. Князь Василь, вигравши останню битву, залишив землю, що стала тінню того, чим була раніше. Вогні святкувань давно згасли, а разом з ними і надії на відновлення колишньої величі. Останні стіни Київської Русі стояли, але тріщини в їх основах були глибокими. Тепер уже ніхто не мріяв про єдину і святу землю, що колись зібрала народ під своїм покровом.

Протягом багатьох місяців після великої перемоги князі і воєводи влаштовували наради і збори, але замість єдності вони все більше прагнули влади над окремими землями. Внутрішні сварки, заздрість, боротьба за ресурси і землі розколювали те, що ще недавно було одним цілим. Князі, які раніше готові були померти за свою землю, тепер дивилися один на одного, прагнучи більшого.

Василь, який колись вів людей до перемоги, стояв у цьому всьому як тінь. Його серце було тяжким від розуміння: перемога не принесла того, що він сподівався. Вона не принесла миру, не принесла єдності. Замість того, щоб святкувати спільну перемогу, люди і князі ставали все більш відчуженими один від одного. Більшість міст Київської Русі, на яких колись гордо майорили стяги і стояли святі церкви, тепер здавалася пустими, розбитими уламками старої цивілізації.

Василь повернувся до Києва, до руїн, які залишилися після великої битви. Поглянув на залишки святого міста, і в його очах не було більше віри в те, що Русь може повернути свою велич. Зрозумівши це, він прийняв тяжке рішення.

— Ми не змогли зберегти святу землю, — промовив він, дивлячись на віддалене обрію, де раніше простягався могутній Київ. — Ми втратили те, що робило нас єдиними. Тепер кожен князь вважає свою землю найважливішою, а народ… народ залишився сам на сам із цими розколами.

Василь вирушив до монастиря, де намагався знайти розраду. Він зрозумів, що хоча й здобув перемогу на полі бою, але не зміг перемогти боротьбу в серцях людей. Свята Русь, яку колись святкували, залишалася лише в пам'яті, неіснуючим ідеалом, що зник з кожним роком. І хоча народ ще жив, його серце давно розкололося.

— Вони всі шукають свій шлях, — сказав він одному старому ченцю. — І я теж шукаю. Але чи знайдемо ми його?

Час минав. Земля Русі залишалася живою, але вже не тією, якою вона була колись. Втрачені перемоги, розбиті надії, безпорадність перед власними недоліками. Свята Русь залишилася лише в піснях, в старих легендах, у пошуках нового майбутнього, яке вже не могло бути таким, як минуле.

І хоч Русь ще бореться за своє майбутнє, в її тіні стоїть питання: чи зможе вона зберегти свою душу? Чи знайде народ знову своє серце, щоб відродити святу землю, чи залишиться вона лише пам'ятником в історії?

Кінець