IMSS - Та, що вистрілила у його серце , IMSS

Девід відчував, як серце прискорено б’ється. Що вона має на увазі? Віддати те, що залишилось від них? Це звучало як фатальне рішення, і він боявся навіть думати про це.

— Що це означає? — його голос звучав запитально, але в його погляді було щось, що казало, що він вже знає відповідь.

Іларія підійшла ще ближче, так що їхні тіла ледь не стикнулись. Вона знову простягнула руку до його серця, і він не відсахнувся. Може, він уже не міг.

— Це означає, що ми повинні забрати його, — сказала вона з відчуттям невідворотності. — Того, хто чекає в темряві. Того, хто хоче забрати тебе повністю.

І раптом в кімнаті спалахнув потужний світло. Він здригнувся, заплющивши очі від неочікуваного яскравого світла, що проникало через всі тріщини в стінах.

Світло затанцювало в повітрі, і тоді він почув їхні голоси — голоси, що лунали крізь час і простір. Це були не звичайні голоси. Це були голоси, які не можна було почути звичайним способом. Вони проникали в його душу, залишаючи після себе відлуння.

“Ти обрав. Ти — ключ.”

Іларія нахмурила брови, чуючи ці слова. В її очах спалахнув той самий погляд, який він бачив, коли вперше зустрів її.

— Ти чуєш їх? — запитала вона, якось загадково.

Девід тільки кивнув, бо не міг говорити. Ці слова звучали в ньому, як вирок. Як страшна істина, яка розривала його зсередини.

І тоді стало зрозуміло, що не просто він прийшов сюди. Він — частина цього всього. Чи зможе він вирватися з цієї пастки, чи залишиться назавжди в темряві, що його оточувала? І чи зможе він любити Іларію, якщо вона була частиною цього світу, що поглинало всіх, хто наважувався наблизитись?

Іларія вперше подивилась на нього з деяким сумом, наче прочитала його думки.

— Ти боїшся, — сказала вона, і її голос був майже лагідним. — Але ми не можемо уникнути цього, Девіде. Ми вибрали це. І тепер ми повинні пройти цей шлях до кінця.

І з цими словами вона простягнула йому руку, мов запрошення до неминучого.

Девід дивився на її руку, потім на її очі. І не розумів, чому, але все, що він відчував, це бажання. Бажання знову доторкнутися до неї, навіть якщо це означало зупинити своє серце.

Світло потроху згасало, залишаючи лише слабке тремтіння навколо них. Девід стояв перед Іларією, його серце билося як шалене, а в душі не було місця для сумнівів — тільки для того, щоб зробити вибір. Вона була тут, поруч, і знову нагадувала йому, чому він колись полюбив її. Але тепер її присутність була іншою — темнішою, глибшою, і водночас більш необхідною, ніж будь-коли.

— Ти можеш відмовитись, — сказала вона, але її голос був тихим, як вітер, що шепоче вночі. — Але пам’ятай, що ти обрав. Ти обрав шлях, з якого немає повернення.

Вона була права. Вони обоє стали частиною цього дому, частиною темної сили, що засіла в його стінах. Але й частиною одне одного.

Девід ковтнув повітря. Він дивився на її руку, яка все ще простягалася до нього, і зрозумів, що не зможе відмовитися. Можливо, він і не хотів відмовлятися. Його серце вже було не просто людським серцем. Воно було прив’язане до чогось іншого, до Іларії, до цієї темної суті, що сиділа в них обох. До цієї долі, від якої не можна було втекти.

— Я готовий, — тихо сказав він.

Іларія не відповіла. Вона просто посміхнулась, і ця посмішка була одночасно холодною і ніжною.

Вони обидва рушили до старої дзеркальної шафи, яка стояла в кутку бібліотеки. Дзеркала виблискували в темряві, але їхнє відображення було спотворене, наче світло, що їх освітлювало, було не справжнім.

Іларія відкрила дверцята шафи. За ними виявилась не просто кімната, а чорний тунель, що вів в невідомість. Всередині нього панувала абсолютна темрява. Але в глибині цієї темряви миготіли слабкі червоні вогники, мов погаслі очі істоти, що чекає.

— Це шлях, — сказала Іларія, — шлях, який ми маємо пройти разом.

Девід відчував, як його ноги переступають через поріг цього тунелю. Темрява поглинала його. І разом із ним — Іларію
Девід відчув, як його тіло завмирає в темряві, коли вони ступили в тунель. Кожен крок лунав як відлуння в порожнечі, і навіть його дихання здалося незвично гучним. Повітря тут було важким, і кожна хвиля холоду, що проходила через його шкіру, нагадувала йому, що він більше не знаходиться в світі звичних правил.

Іларія йшла поруч, її тінь ставала все розмитішою в порівнянні з темрявою навколо. Вона була тут, але водночас здавалося, що вона належала цьому місцю більше, ніж йому. Вона була частиною цього світу, цієї безодні.

— Ти зможеш впоратися, — сказала вона, немов би почувши його думки. Її голос звучав глибоко, як відлуння з іншого світу. — Але пам’ятай: не все, що ми бачимо, є тим, чим воно здається. І не все, що ми втрачаємо, дійсно втрачене.

Він не відповів. В його душі було надто багато запитань, але не було відповіді. Це був шлях, з якого не було повернення, і вони обидва це знали. Вони йшли вперед, бо, можливо, іншого вибору вже не було.

Тунель доводився до ще більшої темряви, але раптом перед ними з’явилася велика двері, чорні, покриті пір’ям, які колихалися, наче вони були живими. Девід зупинився на мить, відчуваючи, як серце знову завмирає. Чому він був тут? Що чекало за цими дверима?

Іларія, здавалося, знала, що він переживає. Вона тихо торкнулася його плеча.

— Це те, чого ми боїмося. Але це також те, чого ми потребуємо, щоб рухатись далі.

З глибоким вдихом Девід обережно взяв її за руку. Він не був готовий, але вже не міг зупинити цього процесу. Це була їхня доля, і вони мали пройти її разом.