IMSS - Та, що вистрілила у його серце , IMSS

Він хотів утекти. Хотів просто повернутись до машини, сісти й поїхати, залишити це місце позаду. Але ноги не слухалися. Щось тримало його тут, щось глибше за страх.

— Якщо я — ключ, то що за двері?

— Те, що хоче знову повернутися. Те, що ми зупинили тоді… але тепер воно сильніше. І знає, як дістатись до тебе.

Вітрове скло вікна раптово тріснуло. Девід здригнувся. З вулиці почувся зойк вітру, що перетворився на нечіткий шепіт.

”…серце… серце… серце…”

Шепіт з вулиці наростав. Це не було людським голосом — більше схоже на тисячу злих духів, що намагаються проникнути через завісу між світом живих і мертвих. Світло свічки затремтіло, а потім погасло, наче його поглинула невидима сила.

— Що це? — Девід відчув, як його груди стиснулись від страху.

Іларія зробила крок вперед, її тіні поглинули весь простір між ними. Вона була майже неприродно тиха, як сама смерть.

— Те, чого ти боявся. Те, що ми з тобою прокляли. Це не просто вбивця. Це не просто монстр. Це кохання, Девіде, яке вийшло з темряви і забирає кожного, хто до нього наближається.

Він не зміг вимовити ані слова. Іларія наблизилась до нього, її руки були холонучими, але в той самий час — сповненими чогось потужного. Чогось, що вловлював лише його інстинкт.

— Ти… ти не можеш мене врятувати, — сказав він, відступаючи назад. — Я не можу бути частиною цього. Це все надто жахливо.

Іларія дивилась на нього з виразом невимовного смутку. Її погляд не був просто холодним — він був глибоким і пронизливим, як сама темрява.

— Ти вже частина цього. Ти і є частиною прокляття, яке я намагалась зупинити. І якщо ми не зупинимо його зараз, воно забере нас обох. Ти не маєш вибору, Девіде. Як би ти не намагався втекти, ти завжди повернешся сюди, до цього дому, до мене.

Він схопився за голову, немов намагаючись відштовхнути її слова, але вони залишались у ньому. Як постріл, що не може відлетіти від цілі.

— Як? — вимовив він. — Як ти знаєш, що я вже частина цього?

Іларія підняла руку до його серця. Її палець торкнувся його грудей, і він відчув холод, який пронизав його до кісток. Його серце билася нерівно, наче намагаючись вибратися з тіла.

— Бо твоє серце вже не твоє, Девіде, — прошепотіла вона. — Воно належить йому. Йому належать всі, хто любив. І тепер він буде забирати тебе, поки не витягне останню краплину душі.

Девід почувався, як ніби земля розійшлась під ним. Він не знав, чи насправді це відбувається, чи просто йому ввижається. У голові розривалася нескінченна буря: він хотів побігти, сховатися, зробити щось, щоб зупинити цю жахливу реальність. Але у нього не було сил. Ні фізичних, ні моральних. Все, що він міг зробити, — це стояти перед Іларією, слухати її, і приймати те, що вона сказала.

— Я не боюся, — пробурмотів він. — Я не боюся…

Але голос його зривався, і він сам не вірив у ці слова. Він відчував, як тіні починають обступати його, а всередині нього щось тріщить. Невидимий біль, як прикусила невидима рука, проникає в його груди.

Іларія, схоже, зрозуміла його страх. Вона простягнула руку, і він, не розуміючи чому, взяв її.

— Ти боїшся не мене, — сказала вона, ніжно, майже ніжно. — Ти боїшся того, ким ти став. Ти боїшся того, що в тебе всередині.

І він зрозумів. Він боявся себе. Боявся того, що він вже не був просто людиною, а частиною чогось темного, що не можна скасувати, що не можна залишити позаду.

Тільки в цей момент він зрозумів, що не прийшов сюди, щоб звільнитися. Він прийшов, щоб відкрити той портал, який було запечатано десятиліттями.

— І що ж тепер? — прошепотів він.

Іларія дивилася йому в очі, її погляд був тепер таким самим глибоким і спокійним, як озеро, що вони обоє так добре пам’ятали.

— Тепер ти повинний вибрати, — сказала вона. — Ти повинен вирішити, чи хочеш залишити це все в минулому, чи хочеш увійти в темряву разом зі мною. Ти не зможеш залишити мене, навіть якщо захочеш.

Повітря стало ще густішим. В кімнаті майже не було світла, окрім ледь-ледь помітного мерехтіння свічки. Але її полум’я не горіло, а мерехтіло, як незрима душа, що чекає свого часу.

Девід відчував себе у пастці, і чим більше він намагався втекти від реальності, тим сильніше вона охоплювала його. Вона була навколо нього, всередині нього, і він не міг від цього позбутись. Він не був більше тим хлопцем, який колись грав біля озера. Той хлопець давно помер, і тепер залишився лише цей чоловік, що стояв перед Іларією.

— Я не можу піти назад, — прошепотів він, його голос тремтів. — Я не знаю, як це зробити.

Іларія, не відриваючи погляду від нього, зробила крок ближче. Тепер їх обличчя були так близько, що він міг відчути її холодне дихання на своїй шкірі. Вона була така ж, як в його снах — і водночас зовсім іншою, темною, як сама ніч.

— Ти не можеш повернутись, Девіде, — сказала вона тихо. — Але ти можеш обрати, чи станеш частиною того, що чекає в темряві, чи спробуєш перемогти це з нами.

Він знову відчув цей незрозумілий страх, що холодною хвилею пройшов по тілу. Щось було не так. Знову ті самі відчуття — як у ніч, коли він уперше побачив Іларію. Тоді вона була, як і зараз, холодною, далекою, але водночас ніжною в своїй темряві.

— Але хто ми? — запитав він, сподіваючись знайти відповідь, яка хоча б трохи заспокоїть його. — Я і ти? Ми — частина цього дому?

Іларія нахмурила брови. Її очі темніли, мов глибоке озеро вночі.

— Ми більше, ніж це, — сказала вона. — Ми — те, що перетинає кордони життя і смерті. Ми — те, що може зупинити його. Але для цього ми повинні віддати те, що залишилось від нас.