Ельма Кіраз - Варта кожного слова, Ельма Кіраз

— Ти зараз просто придираєшся. Все нормально, — його телефон видав декілька разів звук повідомлень і він відволікся на це.

— Ми взагалі розмовляємо? — мені стало чомусь так образливо, що все-таки очі застелила пелена сліз. Як я не намагалась вдавати сильну та байдужу, але Артем занадто особливий та важливий для мене.

— Так…так, — він ще раз глянув на телефон і врешті сховав його, — добре, давай сьогодні ввечері зустрінемось. Але в нас на районі. Нікуди не хочу йти.

— Добре. Хоч щось, — я далі хмурилась і потягнулась, щоб поцілувати його. Але Артема хтось покликав і він лише поплескав мене по плечі. 

Я залишилась стояти як ідіотка посеред вулиці, дивлячись йому вслід, тому що навіть подумати не могла, що Артем може так поводитися. У нас було просто ідеально все, хоч і разом ми тільки декілька місяців. Не розумію, що могло його так різко змінити. 
Вечора я чекала мабуть як ніколи. Була настільки напруженою та розсіяною, що навіть в звичній вечері з татом він помітив, що зі мною щось не так.

— Кароліно… ти взагалі тут? Чи десь літаєш? Не зʼїла жодного шматка…

— Я не хочу, — перебила його, — не голодна. Поїла в університеті.

— Так коли це ще було, — батько буравив мене поглядом, але я вже дуже добре вміла не піддаватись на його ці штучки та не розповідати нічого.

— Ти вже якийсь час дивно поводишся. Нічого не хочеш сказати?

— Ні, — я сіпнула головою, — у мене все нормально.

— А оце — теж нормально? — тато дістав з кишені мою пачку цигарок. Я подумки вилаялась.

— Це…не моє, ясно?

— Звісно, — він кивнув, — це того недоумка, з яким ти звʼязалась, правда ж?

— Що? Звідки ти…

— Думаєш, я такий дурний, що не можу слідкувати за власною донькою? І не знаю, чим ти живеш?

— Досить, — я різко підскочила, — це моє життя. І ти не будеш в нього втручатися.

— Кароліно, цей хлопець не для тебе.

— Справді? — я істерично засміялась, — ну то може видаси мене заміж за одного зі своїх підстаркуватих друзів? Може таке тобі більше подобається!? — я гучно штовхнула стілець і втекла до своєї кімнати. Ненавиджу такі розмови з татом, коли він пхає свого носа в мої справи. Залишилось лише декілька годин дочекатися до зустрічі з Артемом, то ж я вирішила зібратися, щоб виглядати неймовірно. Може він згадаю, яка в нього шикарна дівчина і хоч трохи отямиться. 
Коли Артем вже чекав мене, довелось вилазити через вікно, щоб не натрапити на тата. Хлопець чекав мене на перехресті вулиць, що було неподалік. Коли я побачила його, то серце затріпотіло. Підбігши, я кинулась з обіймами на шию Артему. Він легенько взяв мене за талію, наче я зовсім незнайома йому. Вся радістю очікування цієї зустрічі вмить розбилась. 

— Та що з тобою таке? — в мені була суміш образи та розлюченості.

— Коротше, Кароліно… тут така справа. Мені треба, щоб ти дещо зробила, — сказав він абсолютно буденним тоном.

— Зробила? Що? — я витріщилась на нього, бо просто й гадки не мала, чого може бути від мене треба.

— Я знаю, що у твого батька є дещо. Нам з хлопцями воно б не завадило. І я думаю, якщо ти вкрадеш один пакет, то він навіть не помітить.

— Щ-що? — я вражено відступила на декілька кроків назад, — звідки ти це знаєш?

— Та припини, — голос Артема став мені огидним, — майже кожен знає, чим займається твій тато. Це не великий секрет в певних колах. То чому б тобі не допомогти мені.

— Для чого тобі це? — я почала важко дихати від злості.

— Ну в нас скоро вечірка. І ми з хлопцями хотіли б трохи розлабитися. А травичка якраз для цього підходить.

— Навіть не мрій, — мій голос був на грані істерики.

— Чого це? Ти що, не кохаєш мене? — ця фраза була як знущання.

— А ти, Артеме? — я засміялась, — ти кохаєш мене? Чи кохав? Хоч коли-небудь за весь цей час?

— Ну…ти…цікава.

— Цікава, — я розчаровано посміхнулась, — яка ж ти сволота.

— Я? — він розлючено махнув рукою, — здається, ти щось трохи плутаєш. Не мій батько місцевий наркобарон, що обманює людей.

— Тим не менш, ти хочеш отримати те, що він має, — я стисла кулаки від злості.

— Це лише трава. Для розслаблення. А не те інше, що ще в нього є в запасі.

— Я ненавиджу тебе! — Артем отримав від мене ляпаса.

— Ну ти й стерво! Ти варта кожного слова, які про тебе кажуть! — він розлючено кричав.

— Що? Ти про що!? — я не поступалась в інтонаціях.

— Те, що про тебе говорять. Яке ти стерво. Високомірна, егоїстична та горда. Скільки хлопців намагались з тобою познайомитись, але ти їм давала зрозуміти, що вони не варті тебе. Але це не так, — він похитав головою.

— Бо я кохала тебе, — по щоці потекла дурнувата сльоза, — купу років лише ти був у моїй голові. Але тепер я ненавиджу тебе.

— Ну і будь ласка, — Артем підняв обидві руки, ніби здаючись і почав йти, — з таким характером ти нікому не будеш потрібна.

— Я ненавиджу тебе!!! Ненавиджу! — я кричала так, що аж охрипла. 

Артем пішов, а я ще довго стояла на тому перехресті та плакала. Ніяк не усвідомлювала, що той, кого я так сильно кохала і кому віддала всю себе, просто зрадив мене. Був зі мною тільки заради вигоди. Заради тупої трави! І одночасно з тим я розчарувалась в татові. Це була не ненависть, а щось значно глибше. Він обіцяв мені, що більше не буде займатися наркотиками. Що це був єдиний вимушений раз. Але тепер розумію, він брехав і бреше мені так само, як і Артем. Одразу два ножі в спину. Він двох найрідніших людей. Я повільно опустилась на ще теплий асфальт, а потім лягла, дивлячись на зоряне небо. Більше нікому я не дам так вчинити зі мною. І я буду варта саме цих слів.