Максим Голубєв - Абонент тимчасово недоступний, передзвоніть пізніше, Максим Голубєв

— Ми так хвилювалися, — прошепотіла вона, стискаючи телефон обома руками.

— А я хвилювався за вас, — відповів він. Його голос був слабким, але кожне слово наповнювало теплом. — Скажи їм, що я дуже скучив.

— Тату! Ми любимо тебе! — вигукнув син, нахилившись до мами.

— Я вас теж люблю, малі, — тихо відповів Дмитро. Його голос задзвенів від емоцій.

— Ми чекаємо на тебе. Коли ти повернешся, ми знову будемо всі разом, — додала Віра, вдивляючись у телефон, немов боячись, що він зникне в будь-який момент.

— Обіцяю, — сказав він. Його голос став сильнішим, впевненішим. — А зараз святкуйте Різдво. За мене теж.

Віра довго тримала телефон, навіть після того, як дзвінок завершився. Вона посадила дітей назад за стіл, де горіла остання свічка.

— Давайте їсти. Тато сказав святкувати.

І вперше за цей вечір у кімнаті знову запанував сміх.

Дмитро сидів у бліндажі, спершись на холодну стіну. Ліхтарик поруч ледве освітлював простір, але й цього було достатньо, щоб розгледіти малюнок, затиснутий у його руці. Кривенькі, але такі щирі обриси ялинки та маленької родини, намальованої дитячою рукою, здавалися теплішими за будь-який вогонь.

Він підняв голову, вдивляючись у темряву бліндажа. Здавалося, навіть далекі обстріли вщухли, залишивши за собою тишу, про яку тут мріяли кожну ніч. Дмитро заплющив очі й уявив небо, яке зараз могло б сяяти зірками.

"Різдво", — подумав Дмитро, притискаючи малюнок до грудей. Він уявляв, як діти сміються за столом, як Віра розкладає страви, як горить свічка, яку вони завжди запалювали на свята. Навіть попри те, що він був за сотні кілометрів, він відчував їхнє тепло.

— Ще трохи. Ще трохи протриматись, і я повернусь, — прошепотів він, ніби обіцяв це малюнку.

Двері бліндажа скрипнули, і в отвір зазирнув Тарас.

— Дімо, давай до нас. Ми вже приготували кутю, навіть свічку запалили. Святкуємо!

Дмитро кивнув і обережно сховав малюнок до кишені, ніби забираючи з собою частинку тепла своєї родини.

— Іду, — відповів він, підводячись.

На вулицях панувала глибока тиша, наче саме місто, огорнуте ковдрою снігу, завмерло в очікуванні чогось світлого. Небо, очищене від хмар, сяяло зірками, які, здавалося, світили особливо яскраво цього вечора.

Віра сиділа на кухні біля залишків вечері, вдивляючись у це безкрає зимове небо. Світло свічки мерехтіло на столі, створюючи м’який, майже нереальний затишок. Ця ніч видавалася водночас тихою й наповненою невимовним очікуванням.

Серед зірок раптом з’явилося щось незвичне. Маленький промінь світла рухався, ніби живий, і зупинився просто над їхнім будинком. Віра затамувала подих. Вона знала, що це лише світло зірки, можливо, випадкове мерехтіння, але на якусь мить здалося, що воно мовчки промовляло до неї.

"Він живий", — повторювала вона про себе, як молитву. У цій думці було все: і надія, і любов, і віра.

Звук сирени знову прорізав нічну тишу, нагадуючи, що війна триває. Віра повільно опустила погляд, підійшла до вікна і, ніби оберігаючи тепло свого дому, опустила штори. На мить їй здалося, що десь у темряві вона бачить постать. Білий силует із розпростертими крилами зник, наче розчинився в морозному повітрі.

У бліндажі Дмитро на мить заплющив очі, стискаючи малюнок. Він відчув, що повітря стало легшим, а поруч із ним щось чи хтось оберігає його спокій. Він тихо прошепотів:

— Ще трохи. Я повернусь.

У різдвяну ніч вони були разом. І цього було достатньо, щоб пережити ще одну тривожну зиму.

Кінець