Максим Голубєв - Абонент тимчасово недоступний, передзвоніть пізніше, Максим Голубєв

«Дзвінок неможливий. Абонент тимчасово недоступний...»

Вона зупинилася і вперлася спиною в льодяну стіну будинку. Її пальці тремтіли, коли вона знову відкрила екран телефону, перечитуючи останні повідомлення від чоловіка: «Все буде добре. Люблю вас.»

— Ти маєш бути живий... — прошепотіла вона, стискаючи екран так сильно, що здавалося, ще трохи — і він трісне.

Набравши повітря у груди, Віра кинула погляд на вхід до укриття. Вона знала, що діти на неї чекають. Треба було повертатися, навіть якщо відповідей у неї досі не було.

Коли Віра спустилася вниз, молодша донька тихо спитала:

— Мамо, тато дзвонив?

Вона притиснула дівчинку до себе й прошепотіла:

— Поки що ні. Але дзвонитиме. Я впевнена.

І ці слова стали її єдиною молитвою цієї ночі.

Повітря було густе від пилу і запаху горілого. Дмитро повільно розплющив очі, але все перед ним розпливалося. Металевий присмак у роті та пісок, який скрипів на зубах, були першими доказами того, що він ще живий. Його обличчя, руки і піксель були вкриті шаром пилюки й землі. Тільки сильна, гостра біль у голові нагадувала про щойно пережите.

Десь поруч глухо звучали голоси, але слова губилися у гудінні та свисті, що лунали у вухах. Його пальці все ще стискали телефон. Зусиллям волі він підняв руку й побачив, що екран тріснув, а сигнал пропав. Від цього серце стислося більше, ніж від болю. "Люба, ви там у безпеці?" — думка вдарила так сильно, що він ледь не скрикнув.

Хтось торкнувся його плеча. Це був Тарас, його побратим.

— Дімо, ти як? Тримайся, брате, все минуло. Ми тебе витягнули.

Дмитро кивнув, але слова застрягли в горлі. Він спробував піднятися, та ноги ще не слухалися.

— Телефон… — прохрипів він.

Тарас зрозумів і простягнув свій запасний. Дмитро зосередив залишки сил на тому, щоб витягнути SIM-карту з пошкодженого пристрою. Руки тремтіли, але він впорався. Новий телефон ожив, блимаючи зеленим екраном. Дмитро затамував подих, чекаючи… Але жодної поділки сигналу.

— Може, це через обстріл, — сказав Тарас, намагаючись бути спокійним. — Зранку буде.

Дмитро мовчав, дивлячись на темний екран. Здається, навіть біль у голові відійшов на другий план. Відчуття безсилля пробивалося до самого серця. Він бачив перед очима обличчя дітей, уявляв їхні голоси: "Тату, ти обіцяв бути на Різдво!"

Він стиснув телефон у руці, як єдину ниточку, що могла привести його назад до них.

На столі стояли прості, але з любов’ю приготовані страви, дванадцять пісних, як мало бути за традицією. Посередині виблискувала кутя, поруч стояв глечик з узваром, а навколо — тарілки з пісним борщем, варениками, грибами та печеною картоплею. Діти вже сідали за стіл, а Віра завершувала останні приготування.

Вона поставила тарілки для дітей і себе, а потім зупинилася. В її руках була четверта тарілка, яку вона, не вагаючись, поставила на порожнє місце за столом.

— Мамо, це для тата? — запитала молодша донька.

Віра кивнула, намагаючись не зустрічатися з дітьми поглядом. Її рухи були спокійними, майже автоматичними, але думки постійно тягнулися до телефона.

Вона взяла його з краю столу і ще раз набрала номер. Серце завмерло, коли телефон почав викликати. Але через кілька секунд у слухавці знову почувся той самий сухий голос:

— Зв’язок із абонентом тимчасово неможливий. Спробуйте пізніше.

— Мам, ну що? — спитав старший син. Його голос був надто дорослим для десяти років.

— Він не може зараз говорити. Але він точно спробує пізніше, — відповіла вона.

Слова звучали впевнено, але навіть діти відчували, що це лише наполовину правда.

Свічка, запалена в центрі столу, кидала тремтливе світло на їхні обличчя. Віра вдивлялася в її полум’я, мов шукала там відповіді. Донька склала руки, повторюючи за мамою слова тихої молитви. Навіть син, який зазвичай соромився подібних моментів, закрив очі й мовчав.

— Дякуємо, що ми разом, — завершила Віра. Її голос злегка зірвався на останніх словах.

«Хоч би він був живий...» — додала вона подумки, стискаючи кулаки на колінах.

Кілька разів за вечерю Віра хапала телефон, кожного разу сподіваючись на дзвінок чи повідомлення. Але екран мовчав. Вона знала, що треба бути сильною, що її тривога передається дітям. Тому вона взяла себе в руки, коли донька потягнула її за рукав.

— Мамо, давай просто скажемо йому, що ми його чекаємо, навіть якщо він не чує.

Віра ледь помітно кивнула й міцно обійняла дітей. Вона глянула на порожнє місце за столом і прошепотіла:

— Ми любимо тебе. І чекаємо. Завжди.

Свічка майже догоріла, залишивши на столі кілька крапель воску. Діти вже дрімали, притулившись до мами, а Віра сиділа за столом, вдивляючись у телефон. Вона намагалася вмовити себе лягти спати, але щось у душі не дозволяло. Ще один раз, ще одна спроба...

Раптом телефон у її руці завібрував. У напівтемній кімнаті екран засвітився, освітлюючи її обличчя. Дзвінок. Номер Дмитра.

На кілька секунд вона застигла, серце калатало так, що здавалося, його стукіт можна почути в тиші кімнати. Віра натиснула зелену кнопку, боячись одночасно і помилки, і сумної звістки, яка могла зруйнувати її останню надію.

— Алло, — її голос зірвався.

— Люба, це я, — пролунав у слухавці слабкий, але такий знайомий голос.

— Дмитре?! Ти... Ти живий?!

Її очі наповнилися слізьми, а в голосі зазвучала хвиля радості й полегшення. Діти прокинулися від її вигуку і підбігли до неї, вдивляючись у телефон, мов могли побачити батька крізь екран.

— Живий, — відповів Дмитро з важким зітханням. — Все нормально. У мене була невелика пригода... Але я тримаюсь.

— Ти мовчав так довго... Ми думали... — її голос обірвався, вона затулила вільною рукою обличчя.

— Пробач, телефон полагодив тільки зараз. Але я весь час думав про вас. Лист від дітей... він завжди зі мною. Їхні малюнки — це найкраще, що я маю.