Андрій Хімко - У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий

«лазутчиків», радіо-диверсійних засилань пропаганди під закликами до маніфестацій протесту проти «буржуїв», запросин «пролетарів усіх країн» до єднання з московськими братством, слободою, миром, рівністю та волею — з допомогою і Комінтерну також. По-царськи культивувалася зневажлива ненависть до всього чужого, як незмінно тільки ворожого, постійно створювалися вогнища конфліктів і напруги у багатьох точках світу, що відволікали його увагу від колоніально-свавільного жаху в імперській утробі Москви з насильницькими «старшебратством», «свободами» і «дружбою народів»...

До «ідеологічного фронту», при підозрі, що і Маркс був агентом у Бісмарка, додалися небачені масові вилучення творів Троцького, Зінов'єва і Каменева, а в Україні — Винниченка, Грушевського, Шумського, Скрипника, Донцова, Хвильового і всіх письменників українізації, як «ворогів народу» і «севеунівців». І не лише вони, а й родини їхні та навіть знайомі чи друзі правторилися до Сибіру та на несходиму Північ, найпаче — по убивству Кірова і після замаху на Сталіна (гейби графиня Орлова-Павлова у змові з Куйбишевим, Енукідзе й Петерсом хотіла його вбити). По цьому настав річний антракт отого смертельного вертепу, та й тоді всевидющі очі і всечуючі вуха компетентних органів знаходили ворогів та опозиціонерів навіть там, де їх не могло бути за визначенням, і з допомогою інспірацій та провокацій готували «шпигунів» із «інонаціоналів», особливо в Україні, бо будови соціалізму вимагали неоплатно-дармової праці, «живот» імперії — демографічних мішанин та русифікації й асиміляції, а «світові компартії», що створювалися та утримувалися за рахунок «вождя народів», — безкінечних субсидій.

Щодо підступності, уміння нацьковувати й підбурювати, то «перша соціалістична» імперія догнала й перегнала царську. Не лише прокурори й судді, а й «осо», «трійки», «двійки», навіть розвідці-шпигуни були наділені необмеженими правами наглядати, судити, карати — вирішувати людські й народні долі. Для закріпачення трудящих та інтелігенції в побут вводилися лозунги: «Хто не з нами, той — проти нас!», «Хліб — сила і міць держави!», «Жити стало краще, жити стало веселіше!», а найбільшим злочином став сепаратизм не лише в діях, а і в помислах!

У кошарі соціалізму відновилися, але куди виразніше за прицарські, і перекручені смислові поняття: дике звірство й хижість, як мужність; безоглядна агресивність під командою вождя, як героїзм; імітація, на кшталт «потьомкінських» сіл, як дійсність; поцінна вартість чужого, як девальвація; продажництво та холуйство, як патріотизм і прикладна вірність партії та вождеві; справжність і натуральність, як штучність і сурогатність; силове придушення будь-якого конфлікту, як національно-суспільна нормалізація за принципом «Переможців не судять!»; мир насильницький, як добровільно-бажаний... Але найбільш помітно в інтернаціональній кошарі помінялися трудова мораль і людська гідність, в шаття яких почали одягатися культивування партії, оіконення вождя, нахабність, хамство, пихатість, чванство, лихослівність, продажність, неробство, щедре утриманство, авантюрна дволикість та кон'юнктурність із возвеличенням всякого великодержавного, аж і міфічного, маразму.

Витісняючи українізацію та роз'їдаючи основи рідної мови, інтенсивно йшла в Україні русифікація — у виразах епітетизації якостей, явищ, понять і дій: «найбільше удосконалення стилю та методів», «етапи розвитку демократії», «завади партапарату», «підвищення бойовитості й діловитості», «з великим ентузіазмом трудівники сприйняли», «селяни всім серцем повірили», «за бажанням і від імені робітничого класу», «битва за урожай», «трудовий десант», «бійці ідеологічного фронту», «преса — могутня зброя», «демократичний соціалізм у республіках», «народна демократія» тощо. Епігонство отих виразів вождя досягло і поплічців краю. Апологети його «учень», «відкриттів» і «теорій» — безвиразні еклектики — захистили сотні дипломних робіт, кандидатських та докторських дисертацій, передали його при викладах разом із русифікацією у інонаціональні генофонди — молодим послідовникам.

А тим часом, що відомішими були лишки учасників революції, то значнішими кандидатами на жертви репресій і знищень вони ставали для «вождя народів». У першій — по «великому переломі» — і у другій — з 1934 по 1939 роки — п'ятирічках була повністю розтрощена відроджувальна українізація, і слідом за іншими тисячами Чубар, Любченко, Косіор, Якір, Рябокінь із усім ЦК ВКП(б)У та ВУЦВИКом стали лише сліпими виконавцями волі «вождя», а вірнопідданого Петровського — ще доленінського соціал-революціонера! — як використаний гвинтик, призначили замом директора Музею Революції у Москві під фактичним домашнім арештом.

Безвідповідальність, безкарність, безконтрольність органів партійної влади і НКВС — держави в державі! — перед «владою Рад» — уже лише виконавицею їхньої волі — фактично зробилися дійсністю і в Україні, а сама республіка стала, як і інші, повністю узурпованою провінційною колонією під чоботом московської великодеспотії із імітацією республіканства. Відбувався грандіозний вертеп у всесоюзному театрі абсурду!..

Колишніх сліпих чекістів-нелюдів Брайка, Гудзенка, Солонька, Міщенка — на Чигиринщині, а Ходюка, Бабича, Яхненка, Грудмана, Едельмана, Геплера, Рейхмана — на Черкащині, як «перегибців», уже не було (якщо вони взагалі ще десь були!). Брати Петрішини, Семизоров, Орлов, Новиков, Фомін після виконання і перевиконання планів по будівельниках, хлібоздачах та позиках (читай — трудонабірців і голодомору 1921 року) із Черкащини були перекинуті на більш престижні владні місця. Орденоносний Бергавінов у нагороду «за бездоганну службу» — фактично, за вчинені ним масові злочини — був призначений секретарем КП(б) Хабаровського краю, напханого його ж жертвами, чи ще присмертними, чи вже трупами. В Черкаському окружкомі НКВС стали богувати, втративши совість і всяку міру, вчорашні судочинці-депеушники Ленський і Левшин.

По голодоморах 1921-го і 1932-33-го років, вчинених великомонархією в Україні, фактично, по грабувальному вилученню всіх запасів хліба у основного його виробника; по демографічній зміні, що відбулася в Україні, фактично, по масовому переселенню народу, що вижив, на так звані «комсомольські будови», і присилкою на їх місце «чонівців», «викачців», «заготовачів» тощо; по згортанню українізації та знищенню її носіїв — колоніальність республіки досягла апогею, а про сепаратизм жаско було й думати, як і про права народу й нації!

Отак назагал треба розуміти період першої половини царювання на російськім великомонаршім і самодержавнім престолі товариша Сталіна та іже з ним під пильним сиском «компетентних органів НКВС», при беззаконнях і свавіллях партійців, яких «учитель», «вождь», «друг», «батько», «геній епохи», «сизокрилий орел», як цар-царів і справжній ленінець, згодом міняв, мов рукавички, ховаючи «в местах, не столь отдаленных» і кінці своїх нечуваних злодіянь, якими тільки й жив до самої війни.

Про це все не забував автор у другій книзі трилогії при викладі долі героїв на фоні опису «переможної ходи до світлого майбутнього», не маючи жодної змоги висловитися інакше в умовах свого животіння — десятиліттями під неослабним наглядом «бійців ідеологічного фронту».

«...Не вмирає душа наша...»

Т. Г. Шевченко

По відродженні

Блок другий

Вислід

Все життя моє — то труднощі,