Олекса Чорна - Кохати суворо заборонено, Олекса Чорна

3.

Всередині будинок зустрів мене білим коридором з безліччю масивних дверей, кожні з яких, здавалося, були вдвічі старші за мене. Охоронець на вході мовчки вказав у самий кінець, щойно я відкрила рота для запитання. Не ставши з'ясовувати як і навіщо, я пройшла куди наказано, і обережно постукала.

- Заходьте! – пролунав за дверима бадьорий чоловічий голос.

Я обережно зазирнула усередину.

Кімната виявилася значно меншою, ніж я очікувала. Стіни зі штукатуркою, що місцями відвалилася, були майже повністю приховані етажерками, полиці яких прогиналися під вагою численних паперів. Цими ж паперами був зайнятий і невеликий сірий диван у кутку кімнати. Чверть приміщення займав письмовий стіл з червоного дерева, що був, безумовно, найбільш солідною деталлю кабінету, не враховуючи людину, що сиділа за ним.

Великий, якщо не сказати огрядний, чоловік був одягнений у шоколадно-кремовий костюм і широко посміхався. Як це буває з багатьма повними людьми, визначити його вік на вигляд було практично неможливо, зате особливості фігури і абсолютно лиса голова викликали в мене асоціацію з більярдною кулею, що мимоволі змусило посміхнутися і допомогло мені впоратися зі своєю боязкістю.

- Здрастуйте… Тут приймають у генератори?

- Звичайно, звичайно! - моє запитання змусило співрозмовника розтягнути губи в посмішці ще ширше. - Проходьте, люба, сідайте.

При цьому сам він підвівся зі свого місця, і виявилося, на зріст він трохи вищий за стіл і, кумедно перевалюючись (вірніше, навіть перекочуючись) з ноги на ногу, пройшов до дивану, щоб розчистити мені трохи місця.

- Яка ж ви, га! - вдоволено крякнув він, зміряв мене оцінюючим поглядом, і, не даючи вставити ні слова, продовжив: - Дозвольте представитися, мене звати Шико. Я займаюся тут діловодством. Ви хочете стати генераторкою? Чудово! У вас є все потрібне! Зараз оформимо, - Шико квапливо повернувся за стіл, дістав перо і аркуш паперу, щільно списаний дрібним шрифтом. – Це типовий контракт, нам треба лише вписати дані. Як вас звати? Ясочка? Ой, як влучно! І мило до того ж. Дата народження?

Через чверть години допит був закінчений, після чого товстун спритно, але уважно, з якимось особливим задоволенням нашльопав на текст різнокольорових печаток, присипав папір піском, тут же обережно стряхнув його, і сунув мені в руки контракт, тицьнувши пальцем у місця, де треба було підписати.

- Ось тут і тут… І відмова від претензій… І в підпункті також…

Все відбувалося так швидко, а пунктів і підпунктів було так багато, що текст договору промайнув переді мною лише уривками: «за результатами кожного окремо взятого сеансу», «повинен повідомити про порушення», «не несе відповідальності», «право на розірвання в односторонньому порядку», «створення емоційної прихильності, що класифікується як кохання, категорично забороняється». Остання фраза запам'яталася мені найкраще, тому що була виділена великим жирним шрифтом і відокремлена від решти тексту двома рядками.

- От і все… - радісно відгукнувся Шико, переключаючи на себе увагу і м'яко забираючи контракт у мене з рук. - Залишилася всього одна дрібниця.

Мій погляд, в якому легко читалося запитання, натрапив на загадкову посмішку. А за мить товстун пірнув за непоказні дверцята в кутку кабінету, яких я не помічала раніше за етажерками. Він повернувся за кілька секунд, несучи в руках маленьку скриньку з різьбленого дерева. Штучка мимоволі притягувала погляд, і, як тільки товстун відкинув кришку, я сунула носа всередину, не чекаючи запрошення.

На темно-бордовому оксамиті лежали два браслети. Один був майже такий самий, як і той, що я мала на руці, тільки не з темного металу, а більш схожого на срібло, а другий був прозорий і блискучий, зроблений ніби з кришталю.

Так, такі ж точно я бачила на руках Лялечки, але, прикриті напівпрозорими рукавичками, вони були ледь помітні.

- Що це? - запитала я.

- Ваш робочий інструмент, пані, - з незмінною посмішкою відповів товстун і, перш ніж я встигла щось збагнути, міцно і швидко схопив мене за руку.

За ту руку, на якій був браслет. Далі Шико звідкись дістав довгий тонкий ніж, знайшов певну точку на моєму браслеті, ткнув туди – і той просто легко звалився з моєї руки.

Я дивилася на це з деякими побоюваннями: 2 мей - це звісно, просто сльози, але набагато краще, ніж нічого.

Але вже за мить на моїх зап'ястях зачинилися нові браслети. Срібний – на правій руці, замість старого, а кришталевий – на лівій.

Я повернула металевий браслет цифрою до себе і побачила знайому двійку. Хоч так…

- А як щодо?.. – почала я, але товстун одразу збагнув, про що мені йдеться.

- Зарплатні? Так-так, матимете свої п’ятсот мей на місяць. Одразу після того, як здасте свій перший… видобуток. А зараз вирушайте додому, в люб'язно надане нашою турботливою державою житло, відпочиньте як слід. А вранці приведіть себе в порядок - я спрямую до вас нашого кращого співробітника, він теж генератор. Ви матимете перший… Сеанс. Головне – не забудьте відзвітувати після.

- Та вже якось не забуду…

Особливо, якщо від цього залежить моя зарплатня.

Я ще раз подивилася на свого нового роботодавця і раптом зрозуміла, що його посмішка якась до неможливого ​​фальшива і просто… мерзенна.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍