Борис Дмитрович Грінченко - Пiд тихими вербами

що на їх повиступав, якось чудно розтягалися, очi заплющувалися, а замiсто їх широко зяли ямки червоних пащ-ротiв з жовтими великими зубами, вискаленими з-пiд щетинястих усiв.

Самий Яхрем Рябченко не реготав, тiльки ледве всмiхався. Увесь час вiн сидiв мовчки, погладжуючи свої чепурно закрученi темнi вуса або чистенько виголене пiдборiддя та блискаючи своїми пронозуватими очима. Тепер, як регiт трохи вщух, вiн озвався:

— По мордяцi!.. Дай йому сьогоднi по мордяцi, а завтра воно знову лiзе. От так, як свиня: ти її бий, а вона кувiка та таки лiзе крiзь тин на вгород.

— А ти таки бий по мордяцi, поки почує та назад поверне! — сказав Манойло.

— А одвихнувсь — вона знову там.

— Ну, дак що ж його робити?

— А що свиням роблять, щоб на вгород не лазили? — спитав Рябченко.

— Та що ж? Колодку прив'язують…

— Ну?

— Що — ну?

— А те, що прив'яжiмо й ми їм колодку! — сказав Рябченко.

— От такої! — здивувавсь Остап. — А як же то?

— А хотiли б? — лукаво спитав Рябченко.

— Ще б пак!.. Чого б то чоловiк не схотiв!.. — загомонiли всi.Якби-то!.. Та як?

— Та воно невелика й штука, — спокiйно й не поспi-шаючися почав Рябченко. — Ви, Денисе Пилиповичу, та ви, Манойле Гавриловичу, держите в посесiї комарiвську землю?

— Держимо.

— А у вас, Григорiє Павловичу, бiля комарiвської своя земелька?

- Єсть.

— А в мене посесiя бiля вашої — глушкiвського пана.

— Правильно!

— Аз другого боку комарiвської землi тi пересельськi надiли, що Денис Пилипович купує?

— Авжеж!

— А за їми земля Вавилова, Iвана Iвановича?

— Так, так!

— А мiж нею та глушкiвською землею пана Горянського земля?

— I то правда

— Ну, а де ж громадська земля тепер? Га? — питав Рябченко.

— Громадська?.. А громадська… де ж? Усерединi…

— Ну? — спитав Рябченко.

— Дак що ж? — не розумiли слухачi

— Овва! А ще й розумнi люди! — засмiявся Рябченко. — А те, що всi цi землi круг громадської з усiх бокiв. Вона серед їх, як острiв серед води. Вiзьмемо в посесiю Горянського землю та покличемо до себе в кунпанiю Вавилова, — тодi вже диблянам без нас не буде нiякого ходу.

Всi притихли, враженi надзвичайною, дивною думкою. Притихли, силкуючися збагнути, чи гаразд вони розiбрали справу, чи не помилилися! I тодi враз загомонiли моторно, весело, радiсно.

Дак це ж дуже добре! От вигадка, дак вигадка! Щоправда, Горянського земля велика — двi тисячi з половиною десятин, — але гуртом узяти можна. Тодi громада буде в такому кiльцi, що з його не буде ходу. Куди нi ступни — навкруги все їх земля буде. Тодi якi вони схочуть, такi й цiни на землю будуть — i за випас товару, i за роботу, i за все. Бо де ж тодi мужик вiзьме землi, як не в їх? Йому iншого ходу не буде. Тодi вже не посмiє нiхто галасувати в громадi. Робитиме громада, що вони звелять. Вони_ будуть тут пани. Ого-го! Попанували пани-помiщики, тепер ще треба й господам-хазяїнам попанувати!

— Ловка штука буде! — казав весело Копаниця. — Та це можна самими вiдбутками так зробити, що просто як панщина буде, та й годi! Ну й голова в тебе, Яхреме Семеновичу! Дай я тебе поцiлую!

Копаниця захопив лiвою рукою Рябченка за шию, нахилив до себе й почав цiлувати товстими масними губами.

— Голова! Голова! — загомонiли навкруг усi та й полiзли цiлуватися спершу з Рябченком, а тодi й самi промiж себе. Плечi штовхалися, червонi обличчя стулялися, ялозились одне об одне замащеними вусами й бородами, дихали одне на одне п'яним горiлчаним духом, що їм уже повна була вся свiтлиця.

— Дорога голова! — кричав кум Терешко. — Цiни нема!..

Потроху посiдали знову та й почали мiркувати, як воно буде. Їх тут семеро. Вавилов буде восьмий. Та чи пристане ж вiн? Це чоловiк чужий, захожий здалека москаль. Був колись за об'їждчика в одного пана, тодi за прикажчика, тодi за управителя, а там уже й свою земельку купив. Йому до диблян байдуже. А втiм, як роздуматься, то й не байдуже, бо i в його ж дибляни землю беруть… Помiркували туди й сюди: мабуть, пристане.

Вiсiм чоловiк — це буде товариство. Вони скинуться грiшми i за тi грошi наймуть Горянського землю. Хто скiльки грошей дасть, стiльки тому й землi буде. Можна хазяйнувати й гуртом, хоч краще кожному зокрема. А радитися про все гуртом i гуртом, так, як у громадi, справи рiшати… та й не про саму цю землю, а й про iншi: i за яку цiну вiддавати десятину, i яка цiна на наймитiв та на косарiв, i якi вiдбутки. I як i що робити в громадi, то й про це спершу в своєму гуртi радитися…

Це все розказував їм Рябченко i додавав:

— Тодi нас нiхто не подужає… Одно тiльки… Хоч ми й гарно мiркуємо, та єсть одна карлючка.

— А яка ж то? Кажи!

- Є один чоловiк такий, що може нам великої шкоди наробити.

— Ой! А хто ж то? Ану, кажи! — почали питатися.

— Та хто ж? Дениса Пилиповича брат, Зiнько.

— Хi! Що б то вiн i зробив?

— Почне каламутити в громадi, почне коверзувати — може лиха наробити.

— Та вiн уже тепер притих, — озвався Сучок, — вiдколи оженився. Чи так я кажу, Остапе Дорохвейовичу? Остап покрутив своєю чепурною головою.

— Ой, нi! Як я за його дочку давав, то думав: буде сiм'янин, то вже до свого дiла й прихилю його. Так де там!..

— Цурається? — спитав Копаниця.

— Нi, вiн нас iз старою й не цурається; i в гостях iз дочкою буває, i в себе приймає, а так, щоб у яке дiло зо мною пристав, дак нiяк! «Я, — _ каже, — того не хочу, бо через великi грошi сльози ллються. I вам, — каже, тату, радю тих багатирiв покинути та по-божому жити».

— Ич, iдолова душа! — обурився Терешко. — Муляють йому тi багатирi!

— Ну, — сказав Рябченко, — а я таки думаю, що нам його не минути. Бо вiн крутитиме в громадi. Пам'ятаєте, як було з Стецьковою справою? Через його ж, через Зiнька ж, усе сталося.

— Дак що ж iз ним робити? — спитав Денис.

— Приняти до нас у спiлку, — вiдказав Рябченко.

— От такої!

— Iншого нiчого не вигадаєш.

— Та в його й грошей нема.

— Можна йому гуртом позичити, аби рота затулити.

— А як не схоче? — питав Манойло. — Он же, чуєш, який голiнний?

— Треба так зробити, щоб схотiв, — обстоював за своє Рябченко.

— Ну, та як же ти зробиш? — не розумiв Копаниця.

— А треба, щоб йому був великий бариш, — вiдказав Рябченко.

— Уже ж бiльшого, як