Борис Дмитрович Грінченко - Пiд тихими вербами

та вiддаси й за нашу цiну! А Рябченко пiдскочив, щось там прикинув пановi та й узяв на себе. I де вiн грошей добув, щоб пановi третину наперед заплатити, дак нiхто й зрозумiти не мiг, — усi дивом великим iздивувались. От лее добув i взяв!.. I не дурно: сам не став хазяйнувати, а почав землю давати за грошi людям; а саме тодi земля зробилась дорога, по два карбованцi бариша взяв на десятинi! Та як пiшов з того часу, то все йде та й iде вгору! Ого-го! Тепер вже нiхто й не згадує про те, що колись баби плескали, мовбито вiн крадене передержує! Де там! Тепер вiн Яхрем Семенович, багатир… скрiзь у кунпанiї буває… I з Денисом помирились. Чого їм сваритися? Що було, те минуло, а з сварки добра не буде, а в пригодi один одному вони можуть стати.

Дак отакi гостi сидiли в свiтлицi в Дениса Пилиповича Сивашенка за столом, повним усякої страви. Господиня, немолода жiнка, мовчки подавала на стiл страву, iнодi тiльки припрохуючи гостей призволитись; господар був гомiнкий, веселий, частував i припрохував залюбки. Це ж такi дорогi гостi! Не голота яка з Зiнькової кумпанiї, а поважнi кремезнi господарi, з ними хоч яке дiло робити можна — подужають! I грiшми-достатками вони — сила, i в громадi сила.

Домаха вже пiшла в другу хату лагодити самовар, а Денис усе частував i казав:

— Iстинна правда, що каже Григорiй Павлович, наш господин старшина: нiякого покорства тепер у мужика нема. (Денис таки навчився помiж «образованими» людьми i собi «по-образованому» закидати.) Всяка голота пнеться рiвнятися з путящим, порадошним хазяїном. Що бiльший харпак, то бiльше в громадi галасує проти заможного чоловiка. Того i в голову собi не кладе, що коли б нас не було, то як би й вони прожили? У кого землю взяти на хлiб? — У нас! — До кого скотину пасти вiддавати? — До нас! — У кого грошей позичити? — У нас-таки ж! Що ж би вони робили без нас?

— Iменно! Iстинна правда! — вiдказували гостi. — Подохла б клята харпачня без нашої помочi.

А кум Терешко (вiн же при панах був, то знає, як сказати) доточив:

— Настоящая благодiянiя оказується, настоящая! А Денис казав далi:

— Отож бачите!.. А ще й дибки проти нас стають!

Тiльки порадошний чоловiк схоче що зробити — чи в громадi, чи так, зараз крику, галасу, репету такого нароблять, що настоящая бунтацiя, та й годi! От, сказати, як Остап Дорохвейович, — вiн кивнув на Колодiя, — хотiв, щоб йому громада вiддала волость нову робити, — лишенько! Який крик iзробився! Кажуть: багатiти нашим коштом буде!.. А все брехня…

— Авжеж, брехня! — сказав старшина, а Остап тiльки рукою махнув.

— От так i я, говорив Денис, — хотiв би зробити одно дiло мале-невеличке, та й боюся з їм потикатися в громаду, щоб i лиха не здобуться. Хiба що вже ви, господа хазяїни, пособите менi.

— Кажiть, кажiть, яке там дiло! — загомонiли гостi. — Що доброго надумали?

— От же ви знаєте, розказував Денис, — що як пiшли пересельцi на Амур, дак позоставалися вiд їх надiли. Громада ж тодi не дозволила пересельцям тiєї землi продавати, а взяла на себе.

— Хотiла на всiх рiвно подiлити! — гукнув кум Терешко, вже трохи п'яненький. — Ге! А ми не дали, да тобi в орендноє содержанiє оддали — на три года, — от тобi i вся бiда!

— Iменно, iменно! I досi дякую вам, — спасибi за це! Хоч воно з тiєї земельки невеликого й добра, ну, а все ж земелька.

— Та ще й добра, додав старшина. — Не сором-ляйся, Денисе Пилиповичу! Перед нами нема чого критися: ми знаєм усе дiло. Свої люди.

— Так, так!.. Що й казать!.. Вам би та ще й не знати!.. Дак ото ж я два годи вже держу цю земельку, а оце й третiй наступає, а там i край…

— А там iзнову буде крик та гвалт у громадi, щоб тобi не давати, сказав Манойло.

— Отож-то й то! Як наймати, так i крик, так i крик! Все репетують, i нiяк того репету не збудешся, говорив Денис.

— А що ж ви зробите? Нема способу! — промовив Остап.

— Та воно можна б i способу добрати, — натякнув Денис.

— Ану, якого? — запитав старшина.

— Та такого: взяти та й продати землю ту кому з путящих людей.

— Так… — сказав старшина, i всi на мить замовкли. Всi зрозумiли, що Денис хоче сам ту землю купити, i думали, чи можна на це пристати.

Воно таки пiдходило, щоб Денисовi вона впала. Раз — що вiн уже держить її в посесiї; друге — що всi тi надiли сумiжнi з його надiлом, — так трапилося; третє- що вiн же свiй чоловiк, i як пособити йому тепер, то й вiн колись у пригодi стане. Може, декому хотiлось би замiсто Дениса собi ту земельку придбати, та, бач, тодi доведеться посваритися з Денисом, та й з тестем його Манойлом, та й з кумом його Терешком… А вже як серед гурту заведеться в їх сварка, тодi голота переважувати почне. Вони поти дужi, поки вкупi.

От такi й пiдхожi думки плутались у кожного в головi, як старшина знов озвався:

— Так, Денисе Пилиповичу!.. А що ж, дiло добре! Цим уже навiки заткнемо їм рота. Може б, ти й за купця був, га?

— Та я… як ви, господа хазяїни, скажете, — говорив Денис, — а я, звiсно, узяв би… хоч менi й сутужно тепер на грошi, ну, та вже розстарався б…

— Розстараєшся!.. Розстараєшся!.. — загомонiли гостi. — А ми тобi пособимо в громадi: не попустимо, заткнемо горлянки ротатим.

— Спасибi вам, господа хазяїни, спасибi! — кланявся Денис. — Я на вас — як на бога!.. Уже тепер ви менi, а колись i я вам, дасть бог, чимсь пособлю.

— Iстинна правда, сказав кум Терешко i додав панської приказки: — Рука ногу моїть.

— Правильно! — промовив старшина. — Постановить: продать переселенчеськi надiли Денису Пилиповичу Сивашову.

— Продать! Продать!.. — загули гостi.

— А голоту, котора буде верещати, — скрутить!

— Скрутить! Скрутить!

— Щоб не смiли морди куди не треба пхати, — по мордяцi їх!

— По мордяцi! По мордяцi!

I все товариство зареготалося. Голоснiше за всiх реготався сам старшина Григорiй Павлович, i його товсте, сите обличчя з поганенькою руденькою борiдкою аж двигтiло все, закинувшися назад. На весь рот реготав i кум Терешко, смiялися Манойло з Остапом, радiсно дрiбненько смiявся в широку русяву бороду Денис, а череватий одутлий Сучок додавав свого поважного — го-го-го-го! — мов порожня бочка гула. П'янi червонi обличчя, блискучi вiд поту й смальцю,