Микола Білоус - І навіть смерть не розлучить нас, Микола Білоус

«Отямився? Питаю,» - знову озвався голос. Нарешті мені второпалось: голос звучить у мене в голові. Так, ніби розмовляю подумки сам із собою. Заледве встиг подумати: «оце так лупанувся», як той невідомий хтось у голові відповів, - Не клей дурня. Живий. Все гаразд. Запам’ятав ту жінку, що приходила до тебе, коли конав у калюжі крові? Кажи?

- Пам’ятаю. Красива.

- Знайдеш її. Ти їй потрібен. Обіцяй мені.

- Обіцяю..

- Слухай мене уважно: під подушкою телефон. Дзвони сестрі. Нехай викличе лікаря. Лише нікуди з дому не їдь, як би не примушували. Бо там,  у лікарні, я не зможу тебе вберегти. Зрозумів?

- Зрозумів.

- Може хочеш чогось? Кажи.

- Курити хочу. А сигарет катма.

- Тут вибачай. Але душі не курять. Не допоможу.

- Прости мені. Тільки я чогось не розумію. Скільки всього відбулося. Як це? Поясни. Врешті, хто ти? Хто вона ця красива жінка?

- Коли знайдеш – і вона доторкнеться твоєї руки – усе зрозумієш. І більше не питатимеш нічого. А тепер я піду.

Мені хотілося курити . Так нестерпно, що жодна інша думка не лізла в голову. Лежав і зважував – де б це розжитися на кілька сигарет. Хоч на одну. Хоч разочок затягнутися димком і відчути сп’яніння від нікотину в голові. Сусіди поруч – бабки-пенсіонерки. Доведеться йти далеко. Але мушу йти. Бо помру, якщо не закурю. Потихеньку заледве підвівся з ліжка. Намацав підлогу. Головне, відчути тверду опору під ногами. Одягся, як тільки зміг, і поволі, тримаючись руками за стіни, побрів, похитуючись із хати. За ворітьми, на вулиці, було простіше – тримайся за паркан – і повільно вперед. Чую, сусід через три хати, дрова рубає. «Пощастило, - думаю, - аби хоч не пішов, доки доповзу.» Був певен, - де-де, а в нього, Вітька Порохи, куриво знайдеться. Добрів до воріт, дивлюсь у двір на нього, а крикнути нема сили. «Що ж, - думаю, - погрюкаю у ворота» Почув. Кинув сокиру й підвів погляд на мене, в очах промайнув страх.

- Це ти? – через силу видушив із себе Віктор.

- Я, - кажу.

- Звідки?!

До сих пір не розумію – чому він отак запитав.

- З того світу, - кажу, жартуючи.

- А чого прийшов, - перелякано запитує знову.

- Бо курити захотів.

- А ти у дзеркало себе бачив?

- Не бачив, - кажу.

- Відійди від воріт, - каже, - коли покладу сигарети на стопчик, підійдеш і візьмем. А до мене не підходь.

Та мені було всеодно до того страху. Беру зі стопчика майже повну пачку сигарет і повільно чвалаю додому. «Що ж він таке страшне побачив у мені? – не давала покою думка. – Добреду в хату – обов’язково подивлюся.» Те, що побачив у дзеркалі вразило не на жарт: жовте, немов із воску, худюще обличчя, глибоко запалі очі. Дивився сам на себе – і не міг второпати: що зі мною  відбулося? Щоб отак за добу перетворитись із живого, фізично здорового чоловіка, масою до вісімдесяти кілограмів майже на труп, що пролежав у трупарні без холодильника не менше тижня. Лише згодом. Пізніше, мені дійшло: у ту ніч я відбувся, як енергетичний провідник для чиєїсь душі. Котра, завдячуючи моїй енергії, розірвала програму блокування і звільнилась, щоб прийти мені на допомогу. Це вона. Та красива жінка із мого марева розбудила й покликала цю душу. Вона знала, що робить. І тому я зобов’язаний її відшукати.

     Чи можна знайти людину, яка намарилася раптом тобі уві сні нечітким, розмитим образом, енергетичним відбитком на темному тлі ночі й покликала на допомогу. Можна. Адже її образ відбився в твоїй пам’яті. А можливо, він ніколи і не зникав з твоєї пам’яті. Просто, ти позабув його до певного потрібного часу. І тепер, коли ваші серця ожили, зануртували в унісон одне до одного на одних частотах, ти несподівано відчув і зрозумів – вона є. Вона – жива. Матеріальна, як і ти, на фізичному плані. І колись, давно, в іншому житті, ваші долі – шляхи сансари, уже перетиналися І стосунки ваші були пристрасними і близькими,що навіть зараз відгукуються в серцях щемким дотиком руки і теплом обіймів. Це крик душі. В цю мить їй було нестерпно боляче. Це прохання про допомогу. Сигнал – «SOS!» Вона кинула його у відчаї в єдиний енергетичний потік. І всі, хто колись був дотичним до неї, почули його.

     За завісою звичної реальності існує інша реальність, де діють інші закони. Закони серця. Енергетичне тяжіння – подібне до подібного, рідне до рідного. Вимкни свої мізки. Вимкни звичну логіку та забудь про умовності. Ситуація вирішиться несподівано, ніби сама по собі. Лише не будь байдужим. Живи і прислухайся до світу душею і серцем… І не забувай про енергообмін зі світами навколо тебе.

              Пройшло кілька місяців. Мій фізичний стан більш-менш стабілізувався. Події тої страшної ночі поволі забувалися. Ніби нічого й не було. Лише інколи виринав із пам’яті образ красивої жінки з білявим волоссям й голубими печальними очима, мовчазним осудом дивилася мені в душу й зникала.

Якось повернувся з міста, зайшов до хати і раптом відчув таку нестерпну слабкість і млость у тілі, що, не усвідомлюючи своїх дій, бухнувся в ліжко і провалився в сон.

     Я стояв біля свого тіла і байдуже дивився на нього зверху. Відчував, що в мене є обличчя – абсолютна копія до того чоловіка, що лежить. Бо я його душа. Сизовате лахміття, напівпрозоре і легке, мов туман, звисало одягом від голови і до підлоги. Не було ні рук, ні ніг. Бо душі вони, певно, ні до чого. Осторонь, біля вікна, хтось був. Проглядався подібний до мого серпанок в одязі, проте обличчя не бачив. Чи, може, його й не було. Це він згодом, коли ми почали довіряти один одному, повідав, що душі, які йдуть у народження не мають обличчя, як і свого імені.

- Я ні до чого тебе не спонукаю і не примушую, - промовив тихо незнайомець. – Людська воля непохитна. Лише прошу. Допоможи. Ти ж обіцяв.

- Пам’ятаю, -  кажу йому, - чи гадаєш, таке забувається? Тільки, де мені її шукати.

- А ти слухай серце. І воно приведе тебе. А ще знай: усе, що відбувається –відбувається не просто так. Це важливо для нас обох і для неї…