Микола Білоус - І навіть смерть не розлучить нас, Микола Білоус

Надвечір озвався телефон. Узяв слухавку. Дзвонив давній товариш – начальник охорони одного з підприємств. Запропонував роботу. Якусь хвилину я вагався та врешті подумав: «гроші мені тепер дуже потрібнію» - Добре, - відповів йому. – Тоді проходь медогляд і виходь на роботу. «Все, що в житті відбувається – відбувається не просто так.» - крутилися в голові слова незнайомця з мого сну. А, може, це самі небеса підказують мені, куди йти? Звідки мені знати.

         Батько колись говорив мені, - хочеш довго прожити і не хворіти та померти здоровим при ясному розумові й свідомості, обходь десятою дорогою, що лікарні, що аптеки. І в жодному випадку не обирай собі ні дружини ні коханки з медиків, бо помреш не своєю смертю. Я твердо дотримувався заповідей свого батька. Тому навіть не пам’ятав, коли останнього разу відвідував лікаря.

         Підійшов до віконця регістратури, назвався.

- Ви до кого? – поцікавилась жіночка.

- Не знаю, - відповів.

- А хто ж ваш сімейний лікар?

- А бог його знає, - кажу.

Нарешті чесно, рівним серед рівних, чекав у черзі біля кабінету.

         Лише глянув у вічі невеличкої тендітної жіночки – лікарки, як серце несподівано стиснулося, защеміло, затрусилося в грудях, мов у лихоманці. «Вона!» - спалахнуло у голові. Лікарка про щось запитувала, щось говорила. Та я не чув її слів. Скам’янілий і розгублений пригортав очима  цю незвичайну жінку, очарований її красою. Так. Це вона. Я не можу помилятися. Та, хто приходила до мене в ту страшну ніч, чиї гарячі сльози котилися по моєму обличчю. Так. Це вона. Моя воскресла безумна і чиста любов. Моя панночка, дворянка. З вишуканою пластикою рухів, божественним голосом, який би слухав цілу вічність, як музику небес. Подаю руку зміряти тиск. І знаю заздалегідь, що буде далі. Адже серце вискакує з грудей. Адреналін у крові зашкалює. Чи здогадаєшся ти, хто я, коли твої ніжні пальчики торкнуться моєї руки? Чи відчуєш? А я ж пам’ятаю їх. Проте мовчатиму. Не скажу.

         Отак зустрічаються колись поховані системою заживо, зневажені нахабною і тупою юрбою, забуті і воскреслі з попелу благородні і чисті душі, щоб світ завжди пам’ятав про честь і любов.

Мені вперше за життя захотілося напитися до чортиків, до упаду і про все забути. Нічого не думати. Нічого не пригадувати. «Навіщо, Господи! – волало в голові тої хвилини. – Навіщо повертаєш мене у колію, якою йшов сотню і тисячу років тому? Чому примушуєш страждати заново? Замало я вистраждав? Замало я втрачав, доки ти не відібрав у мене все, окрім душі? Невже це мізерна плата за хвилину, за мить в обіймах коханої жінки? Скажи мені. Я стомився воювати за державу, якої нема, не було і не буде. За справедливість і народне шастя, коли немає народу. А є очманілий від жадоби натовп людиноподібних приматів, що творить собі подібних кумирів та моляться на них у погоні за наживою. А де ж благородство, Господи? Совість? Честь? Під руїнами пам’яті? Чи де? Може досить страждання і сліз? Може досить крові? Скажи мені, якщо ти, «єсмь любов», а не мерзенна й жорстока суть усього цього нелюдського безумства?

         Заходжу у магазин й купляю пляшку коньяку. Далі, не поспішаючи, пробираюсь дворами до річки. Чую в голові:

- Напитися хочеш?

- А чому б і ні? Не можна? – запитую.

- Можна, - відповідає. – Якщо болить душа. Красива жінка, правда? Бачив, як любувався нею.

- Красива та не моя. І, взагалі, яке тобі діло до того? Прилип, як реп’ях до сорочки.

- А куди мені йти? Хто ще мене зрозуміє?

- Куди хочеш – туди і йди. Свою обіцянку я виконав.

Походив берегом біля води, назбирав оберемок хмизу та сухого очерету й заходився розводити багаття. Дістав із пакета пляшку, два пластикові стаканчики. «Я ж не алкаш, щоб пити одному, - міркую собі, - не питиме, то хай хоч понюхає.»

- Ти тут, - запитую.

- Тут, - відповідає.

- Тоді давай знайомитись ближче.

- Хіба не здогадуєшся, хто я?

- Чому не здогадуюсь? Знаю. В минулому житті був і моїм товаришем, і моїм ворогом, і моїм суперником. Тоді Арсеном тебе звали. А зараз не знаю. Захочеш – скажеш.

- Це не важливо. Душі не мають до народження ні імені, ні обличчя. Називай Арсеном, якщо хочеш…

- Розповідай, що з тобою сталось такого, що обірвало твоє життя?

- Підставили мене. Сильно підставили.

- Певно, гроші великі крутилися?

- Крутилися. Тільки найстрашніше й найогидніше знаєш що? Не те, коли тобі свої стріляють у спину. А те, коли приходять із співчуттям до твоєї дружини. А згодом стають втішателями. А вона, наївна, вірить… Розумієш? Вони ж не здогадуються, що я все бачу. І розстрілюють мене щоразу знову і знову на пару з моєю коханою в нашому ліжку.

- Не суди. Чуєш? Гадаєш, їй було просто? Та якби не її печаль і туга по тобі, ми б тепер не говорили. Я знаю, чого ти хочеш. Повернутися у сім’ю. Чи не так?

- Так. Бо люблю і страждаю за ними.

- Допоможу тобі. Певно, така моя доля. Така моя доля. У доньках ти не повернешся. Там ще з п’яти років за кожною черга душ стоїть у народження. А вони й не поспішають того робити. Хіба що наша панночка Марія. Тоді інша мова. Тільки чи захоче? Вік у неї уже не зовсім для цього. Та й душа надломана бідами. Чи зрозуміє? А для мене це ще один перехід в іншу, подібну біологічну форму. Це мов покупатися в чистому джерелі та одягти свіжу білизну.

- Прости, що втягую в цю історію. Тільки ніхто мені більше не здатен допомогти.

- Знаю. Тому припини. Якщо тільки вона погодиться, буду вдячним тобі до кінця літ. Нарешті відчую, що живу  і комусь потрібен. Бо насправді це щастя дивитися на твоїх, на наших дітей твоїми очима. Пізнавати, відчувати їх твоєю душею. Безумно кохати свою найдорожчу мрію – твою дружину, своїм і твоїм серцем. Бачити тебе не десь поруч, на фото, а щомиті відчувати у душі, як свою совість. Свого єдиного і справедливого суддю в усьому, щоб не трапилось  у сім’ї. Я дав тобі енергію розірвати попівське закляття і вирватись на волю. Бо так хотіла вона, та котру кохаю ще з минулого життя. А  ти взамін даєш мені можливість на щастя: долюбити, доростити, дожити за тебе, як хотів того ти.