Микола Білоус - І навіть смерть не розлучить нас, Микола Білоус

Михайло мовчав. Знав, що вчинив би так само. Підвівся з постелі і глянув своїми голубими очима в холодні темні очі Арсена.

- Вибач. Увірвався без твого дозволу. Нікуди йти мені більше. Ви двоє найрідніші, хто лишився.

В очах Арсена на мить майнула тінь розуміння і співчуття.

- Підемо в їдальню. Там і поговоримо, - скоса глянув у сторону кімнат і приклав дуло нагана собі до вуст: «мовчи, мовляв, ми не самі». Орисю! – гукнув дівчину-служницю, - накрий мені на стіл. Та не метушить. Давай усе, що є під руками. А сама йди спати.

- Випий і поїж зі мною, - Арсен дістав із буфета дві чарки й графин з горілкою. Налив спочатку Михайлу потім собі:

- Випити – вип’ю. А за їжу – дякую.

- Це ж чому?

- На ситий шлунок помирати важче.

Арсен на хвилину задумався. Подовбався виделкою в котлеті. Проте не їв. Відіклав у сторону ніж і виделку та знову налив горілки.

- Ми ж були друзями. Можна сказати – побратимами…

- Були, Арсене. А тепер по різні сторони барикади.

- То чому ж ти прийшов до мене, свого ворога?

- Побачити своє кохання. Певен, що й ти зробив би так само.

- Мабуть. А хочеш, я відпущу тебе? Виведу через пости за місто. Йди, куди очі дивляться. Лише даси слово – ніколи не з’являтися в нашому житті.

- У будь-чому присягну. Що хочеш-зроблю. Та кохання не зречуся ніколи.

- Вірю. Сам такий.

- То чому ж питаєш?

- Шукаю вихід.

- Він один у нас, Арсене. Пам’ятаєш, так було завжди. Або я, або ти. Вона для нас сонце, навколо якого вже багато років ми крутимося, мов дві планети.

- Вирішив піти надовго?

- Так буде краще для неї. Для вас обох. І ти допоможеш мені.

- А якщо не захочу?

- Захочеш. Бо знаєш, ми зустрінемося знову. Лише слово даси берегти її. Присягни…

- Присягаю. І ти мені пообіцяй. Раптом колись постукаю до тебе в двері і попрошу допомоги – допоможеш.

- Слово офіцера. Ти ж знаєш: ми утрьох навічно пов’язані між собою, мов ланцюгами, своїми обов’язками та заповідями предків.

- Гаразд. Ти сам так вирішив. – Арсен підійшов до телефону і зняв слухавку: «Черговий? Вишли до мене на квартиру двох працівників для протоколу. Контрика затримав. Розпишемо на місці, щоб не тягнути в управу»

Душі було холодно. Вона щомочі стискалася в кулачок у грудях і тихо та жалібно, мов незряче щеня на морозі, скавучала до світу. Порожньо було в душі за душею: ні маєтків, ні достатку, ні ламаного цента в кишені аби відкупитися від неминучого. Тому й не поспішала пурхнути з холодного вмираючого тіла. Бо кому така злидня потрібна? Нікому. Сама по собі. Одинока, мов билина в полі. Ніхто й бровою не поведе з жалю чи співчуття. Хіба що вітер єхидно заскиглить, зарегоче услід. «Оце і все, - думала душа. – Важко бути чистому джерелу на болоті: або свині затопчуть багнюкою, або жаби заплетуть жабуринням.» Знову пригадувалося минуле.

Михайло зі зв’язаними руками йшов попереду. За ним Арсен з наганом у руці і два чекісти.

- Який сьогодні день, начальнику? – запитав Арсена.

- Тобі не все одно?

- Цікаво.

- Загадуєш, коли поміняємось місцями? Так?

- Можливо.

- Двадцять сьоме листопада за новим стилем. П’ятниця. А рік знаєш – тисяча дев’ятсот двадцятий. Останнє бажання маєш?

- Якщо ваша революційна воля дозволить – розв’яжіть руки. Мені нікуди бігти. Та очі не зав’язуйте. 

- Хочеш побачити свою смерть?

- Дивак ти, Арсене. Я тисячу разів дивився їй у вічі. Хочу, щоб у твоїх доньок вони були такими ж голубими, як мої. І ти щоразу, дивлячись у вічі дітей, бачив мене – свою совість. І чекав на мене.

В прохідному дворі на набережній зупинились.

- Хлопці, станьте по обидва боки арки, - промовив Арсен до чекістів. – Я власноруч розпишу цю контру.

Михайло скинув шинельку. Струсив за звичкою рукою і, склавши, акуратно поклав біля ніг під стіною будинку. Поправив «георгії» на гімнастерці. Подумки подякував Марійці за чисту білизну. Тепер не соромно буде ставати перед богом. Так воно заведено предками: чиста й благородна душа має бути з омитим тілом і в чистій білизні перед очима божими.

Мені ні за чим шкодувати, - думала душа, - завжди обирала тих, хто не вмів кривити душею. Не змушував мучитись і страждати, червоніти від сорому самій перед собою. Хто умів любити по-справжньому, усим людським серцем. І, не вагаючись, навіть померти за свою любов. Де ти тепер, Марійко? Любове моя невтішена, запізніла й остання, мов прощальний крик журавля в небі. Де? Під якими вітрами? На яких дорогах загубилася твоя доля, що ми так і не зустрілися в цьому житті?

- Я тут. Далеко і близько. Над тобою і біля тебе. Скрізь. Невже ти не чуєш мого подиху, - раптом відгукнулася душа до душі.

- Не чую і не бачу.

- Бо тремтиш зі страху, мов осиковий лист. Гадаєш, Валькирія уже мчить за тобою, щоб віднести до батька нашого Велеса на переродження.

- А ти не обманюєш мене? Може ти смерть для тіла, в якому тремчу від холоду, бо помирає…

- Може і смерть. Адже всі мають тудою пройти. Красиве жіноче обличчя з білим довгим волоссям і печальними голубими очима несподівано виринуло з темряви і схилилось над вмираючим тілом.

- А тепер, мене бачиш?

- Бачу. Якщо ти смерть насправді, то чому ж така гарна?

- Яку вистраждав – така і прийшла.

- А чому плачеш? Чую твої гарячі сльози в нього на обличчі.

- Бо люблю. І не дам йому померти. А ти не тремти, бо заважаєш мені. Краще б глянула навколо – у калюжі крові лежить. А ти тільки побиваєшся, мов за покійником.

- То зроби що – небуть…

- Зроблю. Тільки він важкий. Сама не впораюсь. Не підведу…

Я прокинувся, ніби заново народився на світ. Осінній ранок скупим сизим світлом закрадався поміж шторами на вікнах і блукав блідим світлом по кімнаті. В каміні потріскували дрова й палахкотів вогонь. Озирнувся – лежу в ліжку: чисте простирадло, чиста наволочка на подушці під головою, легка ковдра з верблюжої шерсті. Підняв край ковдри біля голови – господи! Я ж голісінький. Нестерпно боліла голова. Заледве дотягнувся до тім’я пальцями. Що це? Величезний свіжий рубець. Проте крові не було ніде. Усе навколо чисте, сніжно-біле. Тільки запах. Якийсь божественний запах по кімнаті. Завжди пахло сигаретами. Бо курив біля каміна. А тут щось зовсім інше. Екзотичне, не схоже на жоден запах відомих мені трав. Внюхуючись, почав перебирати в пам’яті запахи. Та це ж чайне дерево! Тонкий ніжний аромат. Ефірна олія, що використовується жінками при купанні. Тільки звідки?  Що зі мною сталось? Хто тут був? Хто постелив постіль та приніс дрова з двору і розпалив камін? Адже вхідні двері були зачинені з середини. Скільки напружував пам'ять – нічого пригадати не міг. Раз, другий, десятий раз перебирав у спогадах свій вчорашній шлях із хати у веранду – і губився. Бо далі була пітьма. Лише десь далеко за тою німою пітьмою пригадував обличчя жінки з білим волоссям і печальними очима. Вона щось говорила до мене. А що, я не чув. Певно, мучив би себе так і далі, якби раптом не почув голос: «Отямився?» З несподіванки ще раз озирнувся довкола – нікого.