Леся Вороніна - У пошуках Оґопоґо, Леся Вороніна

вперше потрапила до Вроцлава, найбільший подив у мене викликала назва вулиці, на якій жили мої родичі, - На Остатнім Ґрошу. Тобто — На Останню Копійку. Виявляється, за легендою, в давнину саме тут, на тодішній околиці міста, зупинялися селяни після вдалого базарювання, щоб випити по чарці. І часто пропивали геть усе до останнього гроша. В соціалістичні часи вулицю хотіли перейменувати, та свідома громадськість відстояла чудернацьку назву. Бо це також був шматочок історії.

Так само вроцлав'яни не дали перебудувати старовинну Ринкову площу, і сусідня Соляна площа, де колись продавали сіль, а тепер торгують квітами з усього світу, також стоїть незаймана й неповторна.

При цьому старе місто, історія якого налічує майже два тисячоліття, не сприймається як музей. З підвалів, переобладнаних під нічні клуби, ресторани й кав'ярні, долинає шалена музика, і юрми молодих і веселих людей приходять сюди щовечора і шаліють, і танцюють, і раз у раз цуплять бронзове перо з правиці класика польської літератури поета Фредро. Пам'ятник цьому генієві, котрий окрім патріотичних, ліричних та філософських творів написав ще й купу сороміцьких віршиків (такий собі Олесь Подерв'янський польського зразка), нині гордо височіє перед будинком ратуші і, мабуть,

регоче, дивлячись згори, як йому вкладають між бронзових пальців усе нові й нові бронзові пера. Уявляю, що б він сказав отим колекціонерам старожитностей, коли б зміг відкрити свої бронзові вуста! Підозрюю, що великий поет вдався б до далеко не цензурної лексики і таки переконав би юних вандалів, щоб вони нарешті дали йому спокій.

У Вроцлаві працює один із найстаріших і найуславленіших європейських університетів. Цікаво, що традиції своїх попередників — студентів Середньовіччя — юні вроцлав'яни зберегли дотепер. Колись на початку літа, після того, як було складено всі іспити й розпочиналися вакації, спудеї вирушали кожен до свого рідного міста, містечка чи села. Але, перш ніж розійтися по всіх усюдах, вони влаштовували «ваґари» — веселу забаву з піснями, танцями, перевдяганням та розіграшами.

Тож і сьогодні дівчата й хлопці надягають карнавальні костюми й збираються на Ринковій площі, на свій традиційний молодіжний карнавал, що триває цілісіньку ніч. Посеред площі зводять величезну сцену, на якій виступають музичні гурти, і звуки «важкого металу» зливаються з вибухами потужних феєрверків. Тут можна зустріти веселого блазня, що б'є у бубон і подзенькує дзвіночками, пришитими до смішного «рогатого» капелюха, а ось Смерть на ходулях, вбрана у моторошні чорні шати, з косою у руці, намагається вхопити довгою кістлявою рукою необачних перехожих. З нею змагається лицар у картонних обладунках. Він відчайдушно вимахує довгим мечем, але з усього видно, що його іграшкової зброї ніхто не боїться, і хороброму воякові доводиться ганебно тікати з поля бою…

Взимку на площі Ринок, під ратушею заливають ковзанку, і з ранку до вечора тут кружляють на ковзанах малі й дорослі прихильники традиційних зимових розваг. Поруч, біля модерного скляного водограю, де вода безперервним потоком дзюркотить по прозорих скляних поверхнях, вправні фокусники показують дива з мильними бульками. Я й не уявляла, що зі звичайної мильної води можна видмухати кулі завбільшки з дирижабль! Ці гігантські бульбашки підіймаються вгору над ринковим майданом і найбільше тішать дітлахів. Здасться, що коли дивишся крізь барвисту прозору бульку, світ стає казковим. У ньому можуть здійснитися будь-які дива й виповнитися найфантастичніші бажання і мрії.

До Вроцлава щороку приїжджає купа німецьких туристів, тих, хто ще пам'ятає часи, коли Вроцлав звався Бреслау, і величні костьоли були кірхами, і марширували на ринковій площі рум'яні гітлерюґендівці, співаючи завзяті фашистські гімни. Ці бабусі й дідусі, клацаючи вставними щелепами, розповідають одне одному про те, що ось тут була татова крамничка, а за тим рогом юний Фріц уперше поцілував свою Ґретхен. І зморшкувата бабця, спираючись на металеву конструкцію-ходунок, радісно хитає головою: Йа! Йа! Саме так усе й було.

І що цікаво, поляки зовсім не комплексують з цього приводу. Вони уперто й послідовно пишуть нову й переписують стару історію. І кожна назва у центрі Вроцлава та на його околицях суто польська, і про кожну капличку, замок чи костьол вже складено свої дуже польські легенди й перекази.

Недарма ж мудрий дядько Лесі Українки Михайло Драгоманов застерігав колись своїх братів-українців, щоб вони не бідкалися через свою лиху долю. Мовляв, що ж ви, любі друзі, скаржитеся, що вас б'ють? У світі поважають не тих, кого б'ють, а тих, хто відбивається!

На цілий світ уславився острів Тумський, що лежить посеред Одри. Щороку сюди приїжджають мільйони людей з усього світу. Адже впродовж століть на острові зводили величні храми, головний з яких — кафедральний собор Іоанна Хрестителя, заснований ще у далекому XI столітті, тепер вважається однією з найбільших католицьких святинь. Собор багато разів перебудовували, він ніби обростав з усіх боків великими й маленькими допоміжними спорудами, але дві головні гостроверхі вежі, як і в давні часи, височіють над островом і перетворилися на своєрідний символ та візитівку Вроцлава.

Кожен костьол на острові Тумському має свою довгу й складну історію, кожен має своє неповторне обличчя й приховані таємниці. Одна з найцінніших пам'яток — старовинний храм Святого Хреста і Святого Варфоломія. Він зберігся до наших днів майже у первісному вигляді і є одним з небагатьох зразків давньої сакральної будівлі. Тому ця невеличка і, на перший погляд, непоказна споруда так цікавить

архітекторів, мистецтвознавців та істориків, які приїжджають до Вроцлава з різних країн світу спеціально задля того, аби вивчати цей витвір середньовічних зодчих.

А ще в кожній новій дільниці міста зводяться все нові й нові храми. З дев'ятого поверху, з помешкання моїх родичів (так-так, розташованого на отій славетній вулиці з чудернацькою назвою На Остатнім Ґрошу) щонеділі о шостій ранку можна побачити, як ідуть і йдуть до храму мешканці багатоповерхівок — старі й малі, ошатно вбрані, ідуть під бамкання дзвонів, відчуваючи свою причетність до спільної церкви, і до спільної мови, і до спільної землі.

Я із заздрістю дивлюся на мешканців вулиці На Остатнім Ґрошу і думаю: можливо, кожному українцеві варто зробити таке собі «вроцлавське щеплення» і позбутися дитячої звички показувати одне одному ваву і мірятися, у кого та вава більша. І навчитися боронити своє. До речі, і від братів-поляків також.

Мандрівка п’ята

Під знаком сонячного каменя

Якщо вам доводилося бувати у приморських містах, ви, мабуть, помітили, що там завжди панує особливий, святковий настрій. І байдуже, чи стоятиме це місто на березі теплого моря, а чи його продуватимуть