Леся Вороніна - У пошуках Оґопоґо, Леся Вороніна

вами гармонійне, витончене, якесь аж нереально-досконале. Казанський собор, Ермітаж, Петропавловська фортеця, Інженерний замок, Адміралтейство, Ісакій, церква Спаса на Крові і палаци, палаци, палаци… Здається, золото капає зі стін і діаманти виблискують на царських коронах, засліплюючи тлуми туристів.

А вночі, коли було ясно, як о 5-й вечора у Києві, я підійшла до пам'ятника божевільного царя, якому привиділося місто-химера, місто-фантом, і він, наділений безмежною владою, втілив шалену мрію у життя. Величезний Петро сидів на величезній здибленій коняці. Щоб утримати рівновагу мідного вершника, скульптор видовжив тварині хвоста, і кінь спирається не лише на задні копита, а й на свій довжелезний хвіст.

— Це ти — той Первий, що розпинав нашу Україну?! — суворо спитала я в мідного можновладця.

Та Петро й не глянув на мене. Він похмуро й безвідривно дивився вдалину, певно приміряючись до того, куди б іще прорубати вікно і визначаючи майбутнє свого великого й нещасного народу. І я махнула рукою, забула про політику й складні українсько-російські взаємини і пішла дивитися, як одночасно, о першій ночі, розводять усі мости на Неві. Такого не можна побачити ніде в світі.

Мандрівка третя

маршрут Львів — Вроцлав

Якось у тяжку хвилину сумнівів та рефлексій я винайшла новий вид навколосвітньої мандрівки — поетапний. Просто одного дня, зупинившись серед щоденної круговерті, раптом зрозуміла, що життя із шаленою швидкістю пролітає повз мене. І я відкладаю і відкладаю на потім (а виходить, що назавжди) найважливіші справи. Наприклад, заповітну мрію дитинства — об'їздити весь світ.

І раптом на думку мені спали слова геніальної пісні, де на запитання: «Чом ви смутні й невеселі?» тут-таки звучить мудра порада: «Вдармо об землю лихом-журбою!» І я, повіривши у народну мудрість, кинула звичну роботу, мільйон обов'язків і зробила лише один крок на узбіччя.

Тепер повз мене пролітали автомобілі-потяги-літаки, вимахували руками люди, безгучно роззявляючи роти на засіданнях-тренінгах- семінарах-фуршетах, а я спостерігала, як мурашка тягне стеблинку до мурашника, і те, чи донесе вперта комаха тяжку ношу до своєї хати, стало для мене найважливішою справою у світі.

Я дуже люблю Польщу. З дитинства. Річ у тім, що моя старша сестра Танюха одружилася з красенем-поляком Зигмунтом і полинула до Речі Посполитої будувати своє щасливе особисте життя. Відтоді я приїздила до Вроцлава, де

вона оселилася, рік у рік, тому знаю його не гірше, ніж рідний Київ. А історія цього міста, розташованого на берегах Одри, дивовижна. Шістдесят років тому товариш Сталін підсунув до себе карту Європи, взяв червоного олівця й провів на ній кілька кривулястих ліній. Відтоді кордони Польщі посунулися на захід. І старовинне німецьке місто Бреслау перетворилося на Вроцлав. Щоправда, полякам довелося розлучитися зі Львовом. Хитрий Йосиф Віссаріонович, як та підступна лисичка з народної казки, вимагав: «За курочку — гусочку, за гусочку — телятко, а за телятко — дівчинку». А щоб було ще цікавіше, до Вроцлава-Бреслау поселили колишніх львів'ян. Ось такий експеримент, наслідки якого можна спостерігати сьогодні. Та я не збираюся робити жодних політичних чи економічних висновків. Я просто мандрую.

Прямий потяг, який регулярно їздив з Києва до Вроцлава, з невідомих мені причин відмінили. Дівчина-касир на вокзалі залізобетонним голосом пояснила: «закрытая продажа», і більше ані слова не пощастило витягти з суворої касирки. Що ж мені лишалося робити? Відмовитися від чергового етапу мандрівки? Нізащо! Я хутко придбала залізничного квитка до Львова і вирушила в бік українсько-польського кордону. А звідти, наївно думала я, завиграшки доберуся до омріяного Вроцлава.

Та ба — не так склалося, як гадалося. І справа навіть не в перестрибуванні з маршрутки на маршрутку по дорозі з львівського залізничного вокзалу до автовокзалу по вул. Стрийській. І не в шоці, який відчуваєш,

проминаючи будинки-монстри району Сихів. Садюги, що ви зробили зі Львовом?! Ці архітектурні потвори не можуть називатися ЛЬВІВСЬКИМИ!!! Адже Львів — це барокові палаци й величні собори, університети і театри, а ще неповторні пахощі кави, що долинають із затишних кав'ярень, вузенькі вулички і старовинна бруківка під ногами…

Обшарпаний автовокзал також не віщував нічого доброго. Водій міжнародного рейсу Львів- Вроцлав окрім «легальних» набрав ще штук десять «лівих» пасажирів із здоровенними картатими торбами. Тож на кордоні пильні митники розкручували наш автобус по гвинтику аж сім годин. Страшенно хотілося їстипити, хотілося прибити дуркуватого водія, який приховав десь під сидіннями цигарки і горілку, а найбільше хотілося спати.

Коли пізно ввечері ми під'їжджали до Вроцлава, кладовища, котрі ми проминали, світилися різнобарвними теплими вогниками. Картина була абсолютно фантастична. Річ у тім, що саме в цей день, 1 листопада, вся Польща відзначає День усіх святих. Поляки з'їжджаються з усіх усюд на могили померлих родичів і ставлять біля них безліч свічок. А ще посеред кожного цвинтаря є місце, де стоїть розп'яття. Там кожен, хто приходить на кладовище, запалює свічку в пам'ять про безіменних небіжчиків, тих, хто не має могили.

І ці тихі вогники, що зливалися у суцільне сяйво-мерехтіння, раптом заспокоїли мою душу. Адже поки є країна, народ якої об'єднує спільна пам'ять, ще не все на цьому світі втрачено.

Мандрівка четверта

Вроцлав-Бреслау

Ще донедавна для пересічного українця Польща була велетенським базаром, куди можна було привозити й продавати всіляку хурду- мурду. Тисячі, а то й мільйони наших співвітчизників нескінченним потоком сунули туди з торбами, клунками, ящиками й коробками, щоб потім за копійки продавати ліхтарики, отруту для тарганів, білизну, праски, каструлі і ще безліч усілякого барахла. Та минав час, і полякам непотрібні стали наші дешеві речі ширвжитку. І зміліли потоки гендлярів, і поїхали до дружньої країни українські туристи.

Коли вам доведеться мандрувати Польщею, ви, напевно, звернете увагу, які, на перший погляд, схожі між собою старовинні польські міста. У кожному, навіть найменшому містечку е своя Ринкова площа, посеред якої стоїть міська управа — ратуша. Її зусібіч оточують будинки з гостроверхими готичними дахами, вкритими старою червоно-коричневою черепицею. Вузенькі вулички, вимощені бруківкою, стікаються до Ринку, і звуки дзвонів голосним монотонним бамканням щоранку скликають городян до костьолів на службу Божу. Але ця подібність ілюзорна. Кожне польське місто має своє власне обличчя, свою особливу атмосферу і свій неповторний стиль.

Коли ви схочете бодай на кілька днів потрапити до справжнього середньовічного міста

і вдарити об землю лихом-журбою об старовинну бруківку чи не найкращої в Європі Ринкової площі — їдьте до Вроцлава, міста, що розкинулося по обох берегах річки Одри!

Коли я