Леся Вороніна - У пошуках Оґопоґо, Леся Вороніна

Все свідоме життя Леся Воронина подорожує: автостопом, байдарками, потягами, літаками, верблюдами й віслюками. Тож цяперша «доросла» книжка письменниці — захоплива мандрівка часом і простором, до якої автор запрошує усіх, хто любить шалені пригоди, несподівані зустрічі й непередбачувані повороти долі.

Леся ВОРОНИНА

У ПОШУКАХ ОҐОПОҐО

(Нотатки навколосвітньої мандрівниці)

ВДАРМО ОБ ЗЕМЛЮ

Мандрівка перша

Козин

Звідки з'явилася ця божевільна ідея — вирушити в навколосвітню мандрівку? І взагалі, навіщо люди їдуть світ за очі? Щоб побачити руїни Колізею, чи видертися на рідну Говерлу, чи пірнути у Червоне море й пливти серед яскравих, мов неонові вивіски, риб і почуватися мешканцями велетенського підігрітого акваріума? А може, ми просто тікаємо самі від себе? Від щоденної круговерті, запльованого хідника, жлобів у маршрутках і безнадійних новин по TV? Пригадуєте геніальну пісню, яку всю можна розібрати на тости? Ось так. Тост перший: «Вдармо об землю лихом-журбою!» Тост другий: «Хай стане всім веселіше!» І так далі, за текстом видатного народного твору! І ми, зацьковані й заморочені, забембані буденщиною й роботою-роботою-роботою, раптом вдаряємо об землю лихом-журбою, плюємо на всі зобов'язання й плани і тікаємо, куди очі дивляться.

У мене це почалося так. Була пізня весна, сонце пекло нестерпно, здавалося, навіть асфальт тане й вгинається під ногами. Я сиділа

на прес-конференції й напружено думала: що сказати? Чому я кидаю роботу, якій присвятила п'ятнадцять років життя і яку любила так, що просто не могла уявити свого життя без неї? Що я мала сказати допитливим колегам-журналюгам? Що не хочу сидіти у почесному кріслі, аж поки почну плямкати, як дорогий Леонід Ілліч, і мене винесуть із затишного кабінету вперед ногами? Чи, може, розповісти, як щоночі уявляю: я стою на порозі кабінету директора сусідньої фірми, мордатого садюги, який купив усіх урядників та суддів і виганяє нас на вулицю? В руках у мене автомат, і я стріляю й стріляю у його вгодовану червону пику. І це жінка- гуманістка, яка все життя сповідувала принципи добра, любові й толерантності?!

Отож, коли в мене запитали, чому ж все- таки я йду з роботи, я відповіла: «Просто хочу врешті здійснити мрію дитинства — вирушити у навколосвітню мандрівку!» Я пожартувала, а мені повірили й почали розпитувати, яким буде маршрут і як довго триватиме подорож. Я усміхнулася й пояснила, що моя мандрівка буде поетапна. Тобто спершу я поїду на дачу до моєї приятельки у Козин, що під Києвом. Усі засміялися, і я теж, бо тоді ще не знала, що мої фантазії зовсім скоро матеріалізуються і мій шалений план почне втілюватися в життя.

У Козині я побувала вже за кілька днів. І це після того, як збиралася туди років десять. Сиділа на новенькому сосновому причалі, ще липкому від смоли, слухала, як кумкають жаби, підглядала за водяними курочками, що бігали по дрібненькій рясці на своїх тонюсіньких ніжках, і здавалося, що вони бігають просто по воді. Потім ми сиділи під плакучими березами, які ростуть під хатою моїх друзів, пили домашнє вино, співали й були щасливі. Господи, я вже забула, що можна ось так просто, нічого не роблячи й майже ні про що не думаючи, дивитися, як кружляють високо в небі ластівки і бджола залазить всередину дзвіночка. «Певно, це й була моя навколосвітня мандрівка», — подумала я, засинаючи під тьохкання мільйонів козинських солов'їв.

А на ранок до мене подзвонили з Санкт- Петербурга — там почалися білі ночі і без мене, виявляється, у колисці революції просто не можуть обійтися! Аякже — сам товариш Путін дав вказівку, щоб Петра творенье гарнесенько відреставрували, помили й позолотили. Щоб не соромно було запросити туди, наприклад, друга Шрьодера (поговорити з ним чистісінькою німецькою мовою). А може, і японця якогось закликати, аби позмагатися з ним у мистецтві ушу чи кунгфу, чи в крайньому разі айкідо! Усе це, подзвонивши рано-вранці з Пітера, мені швиденько розповіла подруга моєї буремної юності Томка, яка зникла з обрію років на двадцять, а тепер виринула з небуття саме для того, щоб відбувся наступний етап моїх навколосвітніх мандрів.

Ура! Я почала гарячково пакувати валізи. Купила два кіла сала, пляшку горілки з перцем на меду (не можна порушувати велікорускіе стереотипи!) й вирушила у бік северной Пальміри. До речі, я й гадки не маю, що воно таке «северная Пальміра»…

Мандрівка друга

Пітер

Коли вам, як оце мені, раптом випаде нагода відвідати Росію, а наразі до північного сусіда українці можуть їздити без жодних віз, їдьте до Санкт-Петербурга. До Пітера у мене двоїсте ставлення. З одного боку — похмуре місто- монстр, що пожирає людей. Ось перебігає сірий колодязь двору сердешна Нєточка Незванова. А ондечки плачуть і ридають «униженные и оскорбленные бедные люди». Аж гульк — десь там Сонечка Мармеладова вже стоїть на бойовому посту під червоним ліхтарем, готова віддати найдорожче, що в неї е, заради тата- алкоголіка і сухотних братиків-сестричок. І зголоднілий студент Родіон Раскольніков уже підкрадається з добре вигостреною сокирою до бабусі-лихварки. Одне слово, повний гаплик — вічні сутінки й садомазохістичні експерименти геніального Федора Михайловича.

Сказати, що я з дитинства мріяла потрапити до Ленінграда (а саме так, мої маненькі любі друзі, називалося це місто-герой ще якихось 20 років тому), я не можу. То була б неправда, а у своїх подорожніх нотатках я твердо вирішила писати щиру правду. По можливості.

Звичайно, я усвідомлюю, що це унікальне місто. І справді, нема такого другого у світі. Просто жоден цісар, король чи падишах не додумався до того, аби запросити до себе на роботу вахтовим методом геть усіх найвідоміїпих архітекторів-іноземців. Отак собі взяти й перекупити їх, давши вдесятеро більше, ніж решта ясновельможних замовників. А тоді зігнати у непролазні болота купу народу і день і ніч будувати диво-місто. Щоб усім аж заціпило від заздрощів! Людей на тій супербудові XVIII віку полягло безліч. Було там і наших козаків 60 тисяч — лежать вони під фундаментами вишуканих палаців і, певно, символізують нерозривну дружбу двох братніх народів.

Але все це теорія. На практиці ж, приїхавши до Пітера наприкінці травня, коли тільки-но починаються білі ночі, ви закохуєтеся у нього. Ви ходите між гігантськими соборами, палацами й пам'ятниками, і місто поволі гіпнотизує вас. Жваві тітоньки-екскурсоводи хапають вас за руки й спокушають фантастичною мандрівкою пітерськими каналами. Не вагайтеся, сміливо стрибайте до будь-якого катера чи човника (їх тут безліч на кожній річці чи каналі) і пливіть під дзюркотіння води й підсилений гучномовцем захриплий голос чичероне.

Місто пропливатиме перед