Мар'яна Доля - Впізнай мене, Мар'яна Доля

3. Візит психіатра

Я вже знала про те, що мене знайшли на березі моря. Одяг на мені був мокрий, а обличчя і руки залиті кров’ю. Поскільки вода наприкінці жовтня вже була холодною, спершу та жінка, яка мене побачила, гуляючи з собакою, подумала, що хвилі викинули на берег тіло утоплениці. Вона не наважилася підійти до мене, і, стоячи на безпечній відстані, викликала поліцію. Поліцейські  перевірили пульс чисто заради формальності ( бо ж жінка з собакою стверджувала по телефону, що тіло жорстко понівечене). Вияснили, що я жива, і відвезли мене до лікарні. 

На другий день я вже потихеньку вставала з ліжка і дуже обережно, не відходячи далеко від стіни, щоб в разі потреби втримати рівновагу, тупцяла до вбиральні. Інші хворі дивилися на мене з цікавістю, але близько не підходили. Я зрозуміла причину їхньої остороги, коли на перев’язці у маніпуляційній медсестра увімкнула маленький телевізор, і диктор кримінальної хроніки бадьоро затараторив: 

 —  У  міській лікарні знаходиться жінка, яку жорстоко побили і порізали їй обличчя, а потім викинули в море, але вона дивом урятувалася. Що це — сімейне насильство чи у нас орудує жорстокий маніяк?  Ми спробували вияснити у лікарів, чи було жертву згвалтовано…

 — Вічно ці жахи мусолять, — невдоволено пробурмотіла медсестра і перемкнула телевізор на музичний канал, а я увесь час, поки шви на моєму обличчі обробляли чимось для загоєння, прислухалася до свого тіла, немов воно могло мені розказати, що саме зі мною трапилося напередодні Геловіну? Але тіло мовчало, і свідомість теж. Хоча б якийсь натяк, якийсь дрібненький спогад… Я могла б, ухопившись за його кінчик,як за тоненьку ниточку, розмотати весь клубочок…

Та позаду була суцільна темрява. Нуль. Небуття. Чорна діра, яка проковтнула моє минуле.

Я зітхнула, підвелася з кушетки і попрямувала до своєї палати…

***

У двері постукали, коли я гортала старий журнал, який знайшовся у тумбочці. Мабуть, забула якась пацієнтка, що лежала тут до мене. 

Я здивувалася. Раніше ніхто не стукав, усі заходили безцеремонно — і медпрацівники, і та жінка-поліцейська. В душі раптом зажевріла надія — мене знайшли! Прийшла людина, котра мене знає!

Я підхопилася на ліжку, спробувала ( мабуть, за старою звичкою, яку пам’ятало тіло) провести руками по волоссю, і наштовхнулася на шапку бинтів. 

 — Заходьте, — сказала тремтячим голосом.

Двері відчинилися, і на порозі з’явився симпатичний молодий чоловік у білому халаті. У нього було русяве, м’яке на вигляд волосся, та спокійні сірі очі.

 — Добрий день, — привітався він.

Мабуть,  якби відвідувач міг побачити моє обличчя, на ньому ясно читалося б розчарування. Це всього лиш черговий лікар, а я вже подумала…

 — Добрий, — сказала я.

 — Мене звуть Станіслав Сергійович, я лікар-психіатр, — відрекомендувався він, беручи стільця і сідаючи поряд із моїм ліжком. 

 — Прийшли перевірити, наскільки у мене з’їхав дах? — чомусь я була налаштована  негативно.

 — Думаю, достатньо буде просто випити кави і поїсти цукерок, — сказав Станіслав Сергійович. Він відкрив спортивну сумку, що висіла в нього через плече, і дістав звідти термос і упаковку паперових стаканчиків. 

Все це поставив на тумбочці, а потім з надр його сумки з’явилася торбинка з цукерками.

 — Я просто не знав, які ви любите, тому взяв усього потроху, — серйозно промовив він, таким тоном, немов обговорював якусь медичну проблему.

Мої губи мимоволі розтягнулися в усмішці. Я зрозуміла, що мені дійсно зараз страшенно хочеться кави з чимось солодким.

 — Я люблю “Чорнослив у шоколаді”, — тихо сказала я… 

 

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍