Олеся Лис - Чого очікувати від повноліття, або верхи на мітлі, Олеся Лис

Зараз чоловіків я майже не чую, чи Ліля їм натякнула на мимовільного слухача, чи самі здогадалися, але з кімнати на першому поверсі чується лише незрозуміле бурмотіння.

─ О, з'явилася! ─ першим помічає мене Гнат. 

Я ніяково застигаю на порозі кухні.

Чоловіки сидять за масивним дерев'яним столом, попивають щось гаряче з величезних паруючих кухлів. Ліля крутиться трохи віддалік, чаклуючи над плитою.

─ Сідай, ─ запрошує Данко, відсуваючи стілець. А коли несміливо опускаюсь на самий краєчок, переді мною виникає такий самий кухоль з якимось дуже приємно пахнючим гарячим напоєм.

─ Спробуй, ─ усміхається Ліля. ─ Чай дуже смачний та корисний, я сама для нього трави збирала.

Обхоплюю долонями яскраво-червоні бочки і, обережно подувши на поверхню, роблю перший ковток. Сподіваюся, вони мене тут не збираються отруїти. Інакше б навіщо тоді рятували.

Смак напою незвичайний, але дуже приємний. Він чарівною оксамитовою патокою обгортає горло і ніби прогріває мене прямо зсередини. Журюсь від насолоди й, не втримавшись, поспіхом сьорбаю знову, щоб ще раз відчути це блаженство.

─ Ти як, зігрілася? ─ питає Данко.

Ствердно киваю, відчуваючи, як вушка каптура лоскітливо ковзають по спині.

─ От і чудово, ─ радіє Гнат. ─ Нам потрібно поставити тобі кілька запитань, і ми чекаємо на них правдивих та вичерпних відповідей.

Невиразно знизую плечима і, щоб приховати незручність, знову відпиваю ковток чарівного Ліліного відвару.

─ Чому ти пішла топитися? 

Схиливши голову на бік, уважно дивлюсь йому в очі.

─ А ти хто такий, щоб мене запитувати? Психолог? Лікар? Поліцейський? ─ сама дивуюся своїй в'їдливості, що межує з нахабством. Я ніколи не була пащекувата, а тут саме зривається з язика. Ось навіщо мені його злити? Я не підліток і не ворог собі. Може вони можуть допомогти мені позбутися зухвалої Лжеінги в моїй голові.

─ Не твого розуму справа, ─ губи Гната стискаються у вузьку смужку, а на щоках грають жовна.

Догралась. Аж мороз сипнув за комір.

У цей момент десь у будинку починає тихо пхикати маленька дитина, і Ліля поспішно витерши руки рушником, вибігає з кухні.

─ Я не топитися йшла, ─ ніяково опускаю погляд у чашку. ─ Вірніше, я не хотіла.

Ось як їм пояснити все це, так, щоб не здатись божевільною? Обережно дивлюсь з-під вій на реакцію чоловіків. Вони обмінюються дивними поглядами, промовистими такими, наче все розуміють, і знову дивляться на мене.

─ Не хотіла топитися, кажеш? ─ хмуриться Данко. ─ А що тоді хотіла?

Нервово ковтаю, гадаючи, як їм все розповісти, з мінімальними негативними наслідками для себе.

─ Інго, адже ти розумна дівчинка. Що б з тобою не сталося, тобі потрібна допомога, ― сірі очі господаря котеджу світяться якимось глибоким потойбічним світлом. ─ І ми готові надати цю допомогу. Але для цього нам потрібно знати, що сталося з тобою.

Напружено стискаю руками чашку, не звертаючи уваги на біль від опіку ― чашка досі гаряча, й шкіру обпалює миттєво. Але це й приводить до тями. 

Переводжу погляд на вікно. За склом темно, ніч у самому розпалі. З неба сиплються великі пухнасті сніжинки, які, потрапивши на землю, одразу ж тануть, перетворюючись на буру гидку кашу під ногами. Мимоволі пересмикую плечима, уявивши себе там, у лісі, одягнену не по сезону і мокру до нитки. Навіть якби я й випливла, цю ніч все одно не пережила б.

─ Добре, ─ нарешті, погоджуюсь, ретельно все зваживши. ─ Тільки ви теж повинні мені відповісти на кілька запитань.

─ Домовилися, ─ киває Данко, задоволений моїми словами.

─ Відьма, ─ тихо, майже не чутно, бурчить Гнат, знову перетворюючись на буку.