Марина Тітова - Гарбузовий мармелад, Марина Тітова

[2]

Хто це кричав? Чий голос? Де? Наче хлопець якийсь... Але ж Яна сама у квартирі, й день, й ніч, і, навіть, кота чи собаки не має! Невже сусіди так горлають? Чи злодюжки якісь у квартирку пробрались?

Ніж довелося відвести від кабака, але його Яночка не насмілилась відкласти. Взявши руків'я долонею зручніше, неквапом озирнулась. Як і очікувалось — нікого поруч не було, й, навіть, у вікно, де виднілись сутінки, ніхто не стукав. Тоді відважна красуня сунулася у передпокої та спальню, втім вхідні двері були щільно зачинені й жодної живої душі у квартирі не виявилось. Навіть у лоджії було порожньо!

Шатенка вирішила не зважати на все це. Вірогідно, мозок сам щось вигадав. А, може, просто не виспалась і встала не з тієї ноги. Однак втоми Яна не відчувала й наважилась на другу спробу.

Що тут складного? Підняти ножа й встромити його у товсту шкірку та розрубати щосили. Справ, як раз плюнути! Треба лишень добряче натиснути й все. Так Яна й хотіла зробити, але вже вдруге...

— Не роби! Не роби цього! Змилуйся! — закричав гарбуз юнацьким голосом.

Яна заплющила очі й зробила протяжний вдих і видих. Зібралась із силами та стиснула міцніше руків'я ножа.

— Так. Це лише у моїй уяві. Мені просто шкода його. Розмовляла із ним — от і маю галюцинації. Така собі побічна дія життя самотньої людини, — вмовляла себе Яна зарізати овоч.

Але той не замовкав:

— Не в уяві! Не в уяві! Я справжній! Я живий! От поцілуй мене й побачиш, який я насправді! Але спершу відклади, будь ласочка, цього ножа...

Дівчина зойкнула. Невідомий голос тепер неабияк налякав. І він точно не суто в її голові. Але де ж його джерело?

— І хто це жартувати зі мною надумав? — спитала у простір.

— Я тут. Вибач, якщо навів страху. Та я й сам мало не наклав у штани... Ем... Якби вони у мене були.

Яна скривилася як середа на п'ятницю, прислухаючись.

— Де "тут"? У гарбузі?! — знайшла осередок звуку.

— Не знаю напевно. Може й у гарбузі. Я у темряві. Таке враження, ніби очей не маю, — сповістив голос.

"Ну звісно! Звідки у кабака очі? У нього й дупи немає, й ніг. Це ж звичайний товстошкурий, кулястий плід із шершавим і закоцюблим стеблом, а не живе створіння... Втім, у нього й голосу не мало б бути... Це ж що означає? У мене шизофренія?", — подумала Яна.

Бідна дівчина сіла на стілець, не маючи сил стояти. Докотилася. Дожилася. Довчилася! То все навчання винне! З ранку й до ночі у книжках, у лекціях. А їй же лише двадцять! Вона мала скільки планів на життя, великі амбіції, але доля невблаганна, тому й маємо — з глузду з'їхати встигла вже! Ще й де? На власній кухні, бажаючи приготувати гарбузовий мармелад! Ймовірно, не до того вона лікаря ходила напередодні.

— Та ні. Так не годиться! — обурилася дівчина своїм думкам. — Ти у мене ще замовкнеш, голос божевілля! А ти! — вказівним пальцем прилетіло кабаку попередження. — А з тебе я ще зроблю той клятий мармелад! Мозку потрібна глюкоза. Це через її нестачу чується казна-що, — знайшла виправдання ситуації й знову ніж опинився у дівочій руці.

Та божевілля не припинилось.

— Ти знову за своє? Хочеш мені нашкодити? Я знаю що ти бажаєш мене зарізати! Але не треба! Не занапасти мою грішну душу, благаю! — зупинив вкотре голос свого ката.

— Та це знущання якесь! Там що, якийсь пристрій на батарейках всередині нього? — розгнівалось ще більше дівча, але розрубати овоч уже не тягнулось.

Яні згадались іграшки з її дитинства, які розмовляли чи з яких видавлювались звуки, котрих для цього треба було перевернути, труснути чи натиснути їм кудись. Однак, дівчина замислилась. Вона ж жодних подібних дій не робила, а тільки ножем замахувалась.

— Звідки ти знаєш, що у моїх руках ніж, якщо очей не маєш? Хто ти? Домовик? Як опинився у гарбузі? Як довго ти там знаходишся? Чому тільки зараз заговорив, якщо ця карета у мене уже тиждень "тусується"? Ти що, чарівна миша чи  павук, що просочився якось у середину? — вирішила перевірити ще й інші гіпотези чорноока, хоча у паранормальне чи фантастику не вірила.

— Не знаю чи повіриш ти... Я просто умію зчитувати бажання.

Яна спершу отетеріла від інформації, а потім розсміялася так смачно та дзвінко, що аж за живота вхопилася.

— Гарбуз, що зчитує бажання! Ха-ха-ха! Я точно збожеволіла.

Гарбуз замовкнув. Вочевидь, образився. Проте щойно дівчина досміялася, поспішив насварити її:

— А я думав, що ти хороша дівчина, що тобі можна довіряти. Ач ні — прогадав...

Яна раптово насупилася. З яких пір галюцинації навчились присоромлювати? Вона ж хороша! Їй можна довіряти. Бабуся виховувала Янусю чемною дівчинкою.

— Та ні — не прогадав... Вибач, я більше не буду, — мовила до гарбуза, опустивши очі додолу. — Але ти просто поясни мені хто ти й що ти.

— Гаразд, поясню, але обіцяй не сміятися з цього.

На хвилину кухнею запанувала тиша. Голос пана гарбуза вагався у роздумах із чого почати промову, а Яна аналізувала свою поведінку. Зрештою, голос закахикав, ніби прочищаючи горло, якого немає, та й завів:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍