Марина Тітова - Гарбузовий мармелад, Марина Тітова

— Отже, я Воледермар і маю вміння зчитувати людські бажання. Тільки не питай, як цього навчився, бо це довга історія. Так от. Я Воледермар і мене зачаклували. А, радше, вбили...

У Яни від почутого запаморочилось у голові.

— Що за дивне ім'я? І як це тебе вбили, якщо ти говориш зараз зі мною? Тебе що, зла відьма прокляла й перетворила на гарбуз? — згадала дівчинонька різні казки, які читала їй бабуся у дитинстві.

— Майже. Мабуть, то складно пояснили, але мене зачаклували, вбиваючи.

— То ти визначся. Тебе таки зачаклували чи вбили? — допитувалась Яна, якій стало не на жарт цікаво.

— Кажу ж — і те, і те. Мій запеклий ворог мене на вічне страждання прирік. Під його чарами я помер тілом, але моя душа вік має скитатися де-інде.

— І ти тому потрапив у гарбуз?!

Яночці, затятій любительці фентезі, аж в очах потьмяніло. Не вірилось, що всю цю дичину чує у реальності. У неї склалося враження, ніби вона опинилася у якійсь паралельній реальності або в іншому світі, як це ставалося із потраплянцями в улюблених кінофільмах.

І раптово дівчину остаточно приголомшив голос, несподіваним уточненням:

— Ну це я цього року потрапив у гарбуз, якщо ти мене звідси чуєш. У минулому ж році я був у пляшці з-під шампанського.

— І що це означає? Ти що ж, джин?! — вигукнула радісно шатенка та аж підскочила від своєї версії. — Ну що ж, якщо ти джин, то логічно, що ти зчитуєш бажання тих, хто тебе оточує! А якщо ти вмієш це, то й здійснювати бажання теж можеш! — заплескала у долоні та схопилася зненацька знову за ніж. — Давай я розріжу тебе й випущу на волю, а ти моє бажання здійсниш! Я вже й знаю, що забажаю! Хочу, щоб мої бабуся з дідусем мали прекрасне здоров'я й ніколи не хворіли! Це перше бажання. А друге...

— ...Поклади того ножа й випий води! — не дав договорити й зарізати себе гарбуз уже вкотре. — Охолонь, дівчинко! Чому ти постійно прагнеш мене зарубати?

Яна набурмосилась.

— Я щось не те сказала? Ти не хочеш виконувати моє бажання? Але ж я не щось нездійсненне попрохала. Всього лиш міцного здоров'я для моїх любих Ба і Ді, а не якогось безсмертя для них.

— Ще б ти безсмертя загадала, ага, — оцінив ступінь безпосередності дівчини голос. — У цілому твої бажання благородні і я дуже радий познайомитися з такою доброю та люблячою людиною, як ти, проте мушу тебе розчарувати. Я не джин. Я лишень душа, яка приречена на плигання різними живими й не живими матеріями. Коли одна форма, в яку заточена моя душа, гине — я переношуся в іншу форму. Тому я й поспішив тебе зупинити, щоб ти не розрізала моє теперішнє тимчасове тіло, бо тоді я знову стану чимось іншим.

Яна ошелешено розчепірила рота. Такого розвитку подій вона точно не очікувала.

— Вибач, що загрожувала тобі. Я не хотіла, — щиро та співчутливо промовила вона. — Мені так шкода, що ти приречений до такого існування, Володя...

За секунду до останнього слова Яни, голос із гарбуза вирішив, що дівчині можна, все-таки довіряти, але... Але поки що ключ до довіри Яна ще не отримала.

— Я Воледермар, — виправив він.

— А я Яночка, Яна. Як чуєш, моє ім'я коротке й легке. А ось твоє дивне і якесь незрозуміле й тому я скоротила його. Будеш Володею, — заявила кароока впевнено.

— А якщо я не хочу бути Володею? Я Воледермар, — не погодився голос.

— От який перебірливий! Ти може й в овочі бути не хочеш? Але, от же біда — ти у середині гарбуза вже й так знаходишся. Хіба ж у тебе є вибір, Володя?

Новоспечений Володя схотів заперечити, але не став. Він знав, що від цієї дівчини залежить все його майбутнє, тому не хотів сперечатися.

— Та як хочеш називай, тільки не ріж і у піч не засовуй. У твоїх руках моя доля!

Яна усміхнулася. Їй почало подобатись ці баляндраси з кабаком.

— Не переймайся — за ножа я не схоплюся більше.

— Дякую за твою великодушність. Але знаєш, у мене крім цього буде ще одне побажання... Треба, щоб ти мене поцілувала.

— І що тоді трапиться? Ти перетворишся у вродливого принца? — висунула Яночка дещо наївну теорію.

Воледермар затих. Він її не хотів розчаровувати, бо дівочий характер і доброта його причарувала, однак не міг вчинити інакше. За життя чоловік любив чесність.

— У вродливого, але, на жаль, не принца.

Дівиця несподівано взяла паузу й, широко всміхаючись, дражнила Воледермара, котрий очікував на її вердикт. Він понад усе хотів почути її відповідь.

— Яна, Яночка, Януся, гей! Я тобі не вийти заміж за мене пропоную! Це ж усього лише поцілунок! То згодна чи ні? Я тут, між іншим, чекаю! У мене може час спливає... — проявив капризність Володя.

— Не перегинай, нещасний Гамлет. Часу, поки цей гарбуз згниє — ще повно, — засміялась у відповідь панна, усвідомивши владу, яку має над гарбузом.

Їй насправді так бракувало домашнього улюбленця або ж просто друга. У селі у Ба та Ді вона мала песиків і котиків, з якими гралася, й друзі були, які часто приходили у гості, а тут, у місті, у квартирі, придбаною мамою, не було у неї нікого й нічого. І від цього часто дівчинку брав сум. Вона вже уявила, як було б добре вести довгі й душевні розмови з Володею з гарбуза на цій кухні пізніми й темними ночами. Оце б була вона щаслива!