Анна Авілова - Срібне яблуко, Анна Авілова

   - Буду сподіватися, що вони приїдуть, - Джейн доїла свій сніданок, швидко помила тарілку з чашкою і побігла надягати сандалії. - Дякую мамуля, як завжди дуже смачно, - сказала Джейн, обійнявши маму, і поцілувала її в щоку. - Ввечері побачимося.

   ‒ Передавай привіт Серхіо та Анні.

   ‒ Обов'язково.

   Джейн уже взялася за ручку вхідних дверей, коли мама гукнула її:

   ‒ Костюм взяла?

   - Дякую, - повернувшись, вона схопила в передпокої пакет з медичним костюмом, - тепер взяла.

     Неймовірно, але вона постійно його забувала.

      Надворі, Джейн з усіх боків оточили яскраві барви весни, а її невагома сукня злегка тріпотіла під теплим травневим вітерцем. Джейн любила травень. В цьому місяці співали пташки та цвіли дерева. У травні день народження улюбленої племінниці Анабель. Джейн на мить згадала, який чудовий торт Лексі замовила на семиріччя дочки. Він був чудовий: помаранчевий з великою мандаринкою по центру. Мандаринки ‒ улюблені птахи Анабель. Вона побачила їх минулого року в Ірландії, де відпочивала разом зі своїми батьками. І з того часу вони підкорили її не на жарт. У кімнаті дівчинки висіло з десяток плакатів із ними. Анабель пояснює всім свою любов до них тим, що вони красиві, і в китайській культурі пара мандаринок, називається "юаньян"( у неї завжди серйозне обличчя, коли вона каже це слово), символізує пару на все життя. Незбагненно, як маленька дівчинка розуміє цінність вірності краще ніж більшість дорослих. Іноді вона називає Лексі та Віктора, своїх батьків, мандаринками. І це так мило. Джейн захоплюється настільки розвиненим розумом своєї племінниці. Здається, у її віці сама Джейн тільки й робила, що протирала штани об гірку.

     За потоком думок вона не помітила, як дійшла до кафе. Задзвенів дзвіночок на дверях, і ось вона вже всередині. Серхіо протирав вологою ганчіркою столик у кутку зали. Він був явно чимось стурбований, задумливо тер одне і те ж місце, похмуро втупившись у ганчірку.

   – Привіт, Серхіо – Джейн весело помахала другу.

    Серхіо схвильовано оглянув зал у пошуках начальства, і, не виявивши його, рушив у її бік:

   ‒ Привіт, ти чого не в лікарні?

   ‒ Сьогодні у лікарів семінар в модульному корпусі, так що мені на одинадцяту, хоча ще пару годин посидимо без них, п’ючи каву. А в тебе все гаразд?

   ‒ Звичайно, все добре, просто я в основному цілими днями на роботі… Одноманітність сірих буднів, повільно, але вірно, мене пожирає: візьми замовлення, принеси, витри стіл і так по колу. Ніякого особистого життя. І він розгнівано кинув ганчірку на стійку з кавомашиною.

    Джейн засмутилася. Мало того, що вона весь цей час переживала за різкий поворот у житті друга та незрозумілу зміну професії, так тепер вона ще й бачить, який він нещасний уже в новому житті.

   ‒ Серхіо, а чому ти покинув танці? ‒ вона сама не зрозуміла, чому запитала це саме зараз. Чомусь саме сьогодні питання ніби дозріло.

   Хлопець подивився в далечінь повз Джейн, ніби міркуючи відповідати чи ні.

   ‒ Знаєш, усі думають, що там щось таке сталося, але насправді нічого страшного не сталося. Просто, коли я поїхав за кордон, то побачив, що таких як я, там тисячі. Тисячі посередностей, які вміють повторювати рухи в танцях, створених кимось іншим.

    На його обличчі був вираз цілковитого розчарування.

    ‒ Я не великий талант зі своїм неповторним стилем, з незвичайною фактурою та пластикою. Я просто стандартний танцюрист, якого можна взяти на роботу в балет, а наступного дня замінити на когось іншого і для всіх підміна залишиться непоміченою. У нашій останній постановці було п'ять рівнів артистів і останній рівень виконував роль тіні для створення 3D- ефекту. У нас були чорні костюми, із залу для глядачів за чотирма рівнями найкращих танцюристів ми виглядали лише ледь помітним рухом темряви. Я не хочу все життя бути тінню. Краще вже взагалі ніким тут. Хоча чому ніким? Тут я хоча б "Гей ти, хлопче", а до тіні ніхто не звертається навіть так, - він сумно посміхнувся. ‒ Дякую, що нарешті спитала, Джейн.  Я хотів кинути всю цю фуд-індустрію, але ти своїм запитанням нагадала мені, що тут мені й місце, саме те, для посередності.

    ‒ Що? Я не це хотіла сказати, я просто хотіла нарешті дізнатися, ‒ Джейн була збентежена таким поворотом. Причина, через яку він покинув танці, здавалася їй ще більш безглуздою. Тобто він поїхав не через відсутність роботи, а через відсутність слави та величі?

   ‒ Ти не винна у моїх висновках. Вибач Джейн, мені час йти, директор сьогодні не в гуморі. Спасибі що зайшла, удачі тобі на інтернатурі сьогодні, - поспішно пославши їй повітряний поцілунок, він втік у службове приміщення.

    Джейн так і не зрозуміла, що відбувається з Серхіо, вся ця розмова була такою раптовою і сумбурною. Не слід було її починати ось так на роботі. Вона пообіцяла собі поговорити з ним пізніше, пояснити йому, як він помиляється у своїх судженнях. Джейн пішла до виходу, кинувши останній погляд на друга, як раптом її гукнув молодик, що сидів за столиком біля вікна.

    ‒ Гей, красуне, давай я пригощу тебе коктейлем. Познайомимося, що скажеш?

   Зітхнувши, Джейн вийшла надвір. Вона терпіти не могла цих докучань на кожному розі. Вона завжди була красунею, принаймні так говорили всі знайомі. Джейн - натуральна блондинка з великими блакитними очима. Багато хто бачив цей набір вкрай привабливим. Сама Джейн завжди вважала, що найкрасивіші люди не з гарненькими рисами обличчя, а з природним магнетизмом та харизмою. Спілкуєшся з такими людьми, відчуваєш від них якусь невідому енергію і не можеш відвести погляд. З такими людьми, поговоривши п'ять хвилин, хочеться піти підкорювати світ. Довкола них наче якесь силове поле, яке підживлює всіх, хто під нього потрапляє. Такі люди – справжні красені.