Влада Клімова - Крихка вірність, Влада Клімова

Що стосується Аманди – це залізна людина! Вона встигла завершити у повітрі чергову статтю, полаялася зі стюардесою, поспілкувалася з невідомою кількістю абонентів і все їй що горохом об стіну. А я їй не заважаю й солодко кимарю біля віконця. Бо як пригадаю, що вилітали з Нью-Йорка о третій годині ночі, то спати хочеться понад усе.

– Менді, золотце, довго нам ще мучитись? – питаю змореним голосом у подруги, а вона мені:

– Сем, ну чого ти? Потерпи! Наче мала дитина, їй Богу. Нормально летимо. Не зчуєшся як настане двадцять перша година і ми м’якенько сядемо в аеропорту Гонолулу.

– Слухай, не нагадуй мені, бо це страшне як довго... – дістаю її нудьгою до самого серця, але дівчина весело сміється й продовжує бадьоритись:

– Але ж різниця у шість годин, котку! Ось воно й виходить таке. Ти радій, що наразі не дивишся як твій фінансист забув, що він уже не в офісі й продовжує читати свої звіти тоді, як ти ходиш перед ним голою.

– Ну, по-перше, голою перед ним я ніколи не ходила. І взагалі Майкла не цікавить ні мій одяг, ні тіло, – сумно нагадую подрузі про те, що вона й так давно знає.

– А даремно! Може й він інколи пригадав би, що чоловік, а не машина. На якого біса ви взагалі збіглися докупи? Все одно нарізно живете. А ще чим далі, то ти більше нагадуєш варену креветку. Доцю, ти мамі догодила, а собі від життя нічого не береш! – сіла на свого улюбленого коника жвава репортерка.

– Чому? Ось з тобою на Гаваї лечу, навіщось... – знизала я плечима й точно розуміла, що цю тему треба було залишити вдома.

– Так, все! Зав’язуй свою хандру. Дівчино! Будь ласка, підійдіть сюди, – задрала Менді руку й нещасній, котру вона вже раніше муштрувала за щось, нічого не залишалося, як одягти доброзичливу посмішку на личко й попрямувати в наш бік. – Що будеш?

– Нічого, – байдуже розвернулась я до віконця й спробувала начепити навушники, але Белтон наче той свавільний чоловік, не дала мені цього зробити.

– Е-е-е! Давай, тримайся. Мила, хіба не бачите: ми її втрачаємо? – чіплялася Аманда до нещасної бортпровідниці. – Несіть, що у Вас там є з найсмачніших коктейлів, та з льодом не переборщіть!

– Щиро перепрошую, міс, але коктейлі закінчилися. Стюард, що їх готував почувається недобре. Вибачте, будь ласка! Можу запропонувати мартіні: Белліні, Роял чи Асті. Є солодке шампанське, – намагалася вижити в цьому польоті симпатична та явно досвідчена стюардеса.

– Стоп! Не треба так тараторити, бо в мене від Вас у вухах дзвенить. Навіщо ж Ви на борт хворих берете? Сподіваюся він не заразний, Ваш стюард? Несіть Асті та кілька часточок білого шоколаду. Може вже якось закінчиться цей переліт? – тільки тепер до мене дійшло, що таким чином Менді теж намагається боротися з нудьгою в повітрі. Дівчина зітхнула й зникла.

– Белтон, що ти робиш? Вона ж при здоровому глузді точно не долетить. А в неї обручка на пальці, може й дитинка є. Навіщо дівчині роботу через твій дивний гумор втрачати? – від такої експансивної поведінки подруги-журналістки я навіть дещо прокинулася.

– Ой, станеться їй! Точно переживає критичні дні, бо наче та сонна муха, – не припиняла нести свої нахабні дурниці Менді. Тут мене осяяла думка. Я нахилилася до її вуха, що «дзвенить» та лукаво прошепотіла:

– Дарлінг, то ось чому ти летиш. Мужика захотіла? Бо шипиш, наче та шкварка...

– Так, захотіла й навіть дуже! Потрахатися хочеться годинок так з двадцять чотири на добу. А що дуже помітно? – чесно зізналася моя подруга та навіть знітилась на якусь мить.

Але коли стюардеса принесла нам замовлення, ця залізна жінка повернулася до своїх обладунків.

– Дякую, люба! Вибачте, а скільки там залишилося до посадки? І що кажуть про погоду внизу? – поставила Менді келихи на підставку та не встигла встромити в дівчину ще якоїсь колючки, коли та натиснула на екранчик і голодна до чоловічої ласки Белтон побачила й почула на моніторі все, що її цікавило.

– Тенкс! Ви дуже люб’язні, – кивнула вона стюардесі так, щоб тієї не стало поруч. – Поо-маіка-і! – підняла вона фужер та надпила трохи. – У! Нічого таке винце, холодненьке...

– Що ти мелеш? – спробувала я також долучитися до розпиття запропонованого.

– Кажу: нехай щастить! Тост такий, розумієш? Чи вже повністю мізки тобі тут загуділо? – посміхнулася Аманда й насолоджувалася напоєм, заплющивши очі. А я байдуже випила прохолодного та настирливо повернулася на бік і спробувала заснути.

Поспати мені вдалося та ось я відчула, як невгамовна подруга штовхає мене, щоб розбудити.

– Прокидайся, Семі! Просять пристебнути ремені. Сідаємо, слава Богу. А чого воно в них таке чорне? – всім тілом влізла до ілюмінатора Аманда та пронизливо вивчала ніч.

– Господи, кралю! Ти ж журналіст. Що тут бажають під час випивки ти вже засвоїла, а що їх працелюбне сонечко сідає раненько - забула? Я б теж не знала та якось шліфувала один твір, тому й запам’ятала. Радій, розпуснице, для тебе довшою буде ніч! – згадала я про її сексуальний голод і не встояла від сарказму.

– Ось за це я Вам щиро дякую, місіс Венс! Все знижуємося... Ні, дивись! Здається все-таки на Гаваях є трохи світла. Бо я злякалася, що в цих джунглях жити прийдеться навпомацки, – вивчала осяяне узбережжя Гонолулу міс Белтон та щиро демонструвала свій неприхований нью-йоркський снобізм.