Умберто Еко - Таємниче полум'я цариці Лоани

я такий, але, як видається, справжнісіньке чудовисько. Не хотів би я зустріти себе на незалюдненій вулиці посеред ночі. Містер Гайд. Я зауважив дві речі. Одна з них, безсумнівно, паста, а інша — щітка. Треба спочатку взятися за тюбик і вичавити трішки пасти. Дивовижне, доладне відчуття, треба робити так якомога частіше, але якоїсь миті треба зупинитися. Спочатку та біла паста чпокає, як мильна бульбашка, а потім виповзає до краплі, як le serpent que danse[29]. Ні, досить чавити пасту, бо вийде так, як у Брольо із сиром страккіно. Хто такий Брольо?

Паста пречудово пахне. «Чудово», — мовив герцог. Це веллеризм[30]. Отже, із запахами так і є: щось приємне для твого язика і піднебіння, але, звісно, відчуваємо ми запахи все ж таки язиком. Пахне м’ятою — у la hierbabuena, a las сіпсо de la tarde...[31] Я рішуче зробив те, що роблять усі в таких випадках — швидко і без зайвих роздумів. Спочатку почистив знизу вгору, потім зліва направо, а тоді увесь ряд. Кумедно відчувати, як щетина від щітки бігає поміж зубами, гадаю, відтепер і надалі я чиститиму зуби щодень. Це шалено приємно. Я й по язиці пройшовся щіткою. Перше відчуваєш щось на штиб мурашок, та, врешті, якщо тиснути не надто сильно, це приємно; і це було саме те, що треба, бо рот у мене був геть замурзаний. Тепер, як мені сказали, треба прополоскати. Наллявши у склянку води з-під крана, я набрав її до рота, весело зачудовуючись тому, як вона клекотить, а ще краще — якщо я закину голову назад і... побулькаю? Булькотіння — це добре. Я роздув щоки, а потім усе випустив. Виплюнув усе до краплі. Вшшшш... водоспадик. Губами можна виробляти все, що заманеться, вони надзвичайно слухняні. Озирнувшись, я зауважив, що Ґратароло спостерігав за мною, наче побачив на терні помаранчі, тож я спитав, чи я зробив усе, як годиться.

— Прекрасно, — відповів. Мої машинальні навички, пояснив він, на місці.

— Як видається, тут знаходиться майже нормальна людина, — зазначив я. — Звісно, якщо не зважати, що я можу бути зовсім не я.

— Ви дотепник, і це теж гарна ознака. Лягайте рівненько, ось так, я допоможу. А скажіть-но, що ви щойно робили?

— Я почистив зуби, як ви того просили.

— Певна річ. А перш ніж почистити зуби?

— Я лежав на цьому ж таки ліжку і балакав із вами. Ви сказали, що нині квітень 1991 року.

— Саме так. Короткочасна пам’ять працює. А скажіть, ви бува не запам’ятали, як звалася зубна паста?

— Ні. А мав би?

— У жодному разі. Звісно, беручи до рук тюбик, ви бачили назву пасти, та, якби ми мали зауважувати і запам’ятовувати всі подразники, які отримуємо, наша пам’ять перетворилася б на пекло. Тому вона вибіркова, відфільтровує зайве. Ви зробили достоту те, що й усі інші. Одначе спробуйте-но згадати якусь найбільш значущу річ, яка трапилася з вами, поки ви чистили зуби.

— Як я провів щіткою по язиці.

— Нащо?

— Бо язик у мене був брудний, а опісля я наче на світ народився.

— Ви помітили? Ви вибрали подію, яка безпосередньо має стосунок до ваших емоцій, бажань, ваших цілей. До вас знову повернулися емоції.

— Гарна емоція — чистити язика. Але я геть не пам’ятаю, щоб чистив його раніше.

— Це ще попереду. Бачте, пане Бодоні, я намагатимусь говорити просто, тому що, безперечно, нещасний випадок вплинув на деякі частини вашого мозку. Незважаючи на те, що кожного дня з’являється нове дослідження в галузі того, яка ділянка мозку за що відповідає, ми ще не знаємо всього, що хотіли б. А надто те, що стосується різноманітних типів пам’яті. Скажімо, якби таке сталося з вами років за десять, ми б напевно могли краще зарадити вашій халепі. Не переривайте мене, я теж у курсі, що якби це трапилось років зо сто тому, ви б уже лежали у божевільні, та й по всьому. Сьогодні нам відомо набагато більше, але недостатньо. Приміром, якби ви не заговорили, я б відразу зрозумів, яку зону мозку зачепило.

— Мовленнєву зону Брока[32].

— Чудово. Але про цю ділянку відомо вже більш як сто років. А от питання про те, де саме мозок зберігає спогади, досі лишається суперечливим, бо ж, звичайно, усім керує аж ніяк не одна ділянка. Не хочу нудити вас науковими термінами, які наробили б вам ще більшої плутанини за ту, що ви вже й так маєте в голові, — знаєте, як це, коли дантист свердлив чи пломбував вам зуб, і ви ще кілька днів продовжуєте чіпати його язиком, — та якщо я розповім вам те, що знаю, і що я не стільки переймаюся вашим гіпоталамусом, як вашими лобними долями, а як точніше, то корою правої лобної долі головного мозку, ви спробуєте помацати й там, але це геть не те, що торкатися язиком зуба, вас охопить незміренний відчай. Тож забудьте все, що я вам щойно наговорив. Окрім того, кожен мозок — особливий, і він має дивовижну здатність до пристосування, тож з плином часу може статися так, що якась інша ділянка набуде здатності виконувати ті функції, які уражена частина мозку вже виконувати не в змозі. Ви встигаєте за моєю думкою, я зрозуміло висловлююсь?

— Надзвичайно ясно, прошу, ведіть далі. Та, по-перше, чи не слід звати мене «безпам’ятним із Колленьо»?[33]

— От бачите, ви пам’ятаєте про «безпам’ятного із Колленьо», хіба це не класичний випадок? Ось лише для вас у забудькуватості немає нічого звичного, бо ви — випадок геть не класичний.

— Я б волів забути про Колленьо, але пам’ятати, де народився.

— Таке випадає рідше. Бачте, ви відразу визначили, який має вигляд тюбик із зубною пастою, але не пам’ятаєте, що маєте дружину. Насправді, запам’ятовування дня власного весілля і вигляду тюбика з пастою закладене у двох різних ділянках головного мозку. Існує кілька типів пам’яті. Одна зветься імпліцитною, завдяки їй ми запам’ятовуємо безліч речей, котрих ми навчилися: наприклад, як чистити зуби, вмикати радіо, зав’язувати краватку. Провівши експеримент із зубною щіткою, я ладен побитися об заклад, що ви не розучилися писати, а може, навіть пам’ятаєте, як кермувати машиною. Коли нам на поміч поспішає імпліцитна пам’ять, ми діємо несвідомо, машинально. А ще існує експліцитна пам’ять, завдяки якій ми напевно знаємо, що ми