Умберто Еко - Таємниче полум'я цариці Лоани

щось запам’ятали. Проте цей вид пам’яті є двоїстим. Це та пам’ять, яку нині здебільшого називають семантичною, вона стає нам у нагоді, коли ми закарбовуємо у пам’яті загальновідомі факти, як-от ластівка — це пташка, у пташки — крила, і що Наполеон помер тоді... власне, коли ви сказали. І саме ця пам’ять, як я встиг зауважити, у вас в абсолютному порядку, а може, їй-бо, навіть взагалі виняткова, бо бачу, що вам досить дати маленького штурханця, і з вас просто-таки вилітають, я б сказав, енциклопедичні знання і готові вислови. Але цей вид пам’яті формується першочергово, скажімо, у малят: малеча швидко вчиться розрізняти, що це — «машина», а це — «собака», таким чином формуючи загальні поняття. Тож одного разу побачивши вівчарку і почувши, що це «пес», наступного разу дитя і на лабрадора скаже «пес». Але дитині знадобиться набагато більше часу, щоб розвинути інший, наступний тип пам’яті — експліцитний, пам’ять, яку ще називають епізодичною або автобіографічною. Зауваживши, приміром, собаку, дитина не відразу згадає, що місяць тому була у бабусиному садочку і там теж бачила песика, і що саме вона бачила песика на власні очі. Саме епізодична пам’ять установлює зв’язки між тим, хто ми є в даний момент, і тим, ким ми були вчора, бо інакше, кажучи «я», ми б мали на гадці лише те, як ми наразі почуваємося, а не свої почуття аж до цієї миті, які б, як ви кажете, згубилися у тумані... ви втратили не семантичну пам’ять, а епізодичну, іншими словами, пам’ять про події власного життя. Врешті, я б сказав, що вам відомо все те, що знають й інші люди, і гадаю, що якби я попрохав вас назвати столицю Японії...

— Токіо. Вибух ядерної бомби у Хіросімі. Генерал Макартур...

— Годі, годі. Суть у тому, що ви закарбували у пам’яті все те, що колись чули чи читали, але те, що безпосередньо стосується ваших особистих переживань і емоцій — геть забули. Ви знаєте, що Наполеон зазнав нищівної поразки під Ватерлоо, але чи зможете ви розказати мені про свою матір?

— Матінка одна-єдина, матінка у нас одненька[34].

Та мами я не пам’ятаю. Безсумнівно, у мене була матуся, бо такий закон природи, але, отакої... знову скупчується туман.

— Мені зле, лікарю. Це пекло. Дайте мені що-небудь, лікарю, щоб я знову заснув.

— Звісно, я дам, адже я й так вас уже довго мучив. Влягайтеся зручніше, отак, отак. Кажу вам ще раз, таке буває, але минає. Однак треба набрати повні торби терпіння. Я попрошу принести вам що-небудь попити. Може, чайку? Ви любите чай?

— Може, так, а може, й ні[35].

Принесли чай. Підмостивши під спину подушки, медсестра всадовила мене на ліжку і поставила переді мною тацю. Жінка налила паруючого окропу у філіжанку з пакетиком усередині. «Прошу, обережно, бо обпечетесь», — мовила вона. Обережно — це як? Я принюхувався до чаю. Про мене, пахло якимсь димом. Мені схотілося спробувати, як смакує цей чай, тож я взяв чашку і відсьорбнув. Страшенно гарячий. Немов ватра, полум’я, лящі у роті. Отже, це смак гарячого чаю. Певно, так само смакує гаряча кава чи відвар ромашки, про який усі так жвавенько торочать. Тепер і я знаю, що значить «обпектися». Всі ж бо знають, що не треба чіпати вогонь, але в який мент можна торкатися водяного окропу — я не знав. Я маю пізнати, якою є межа, коли недозволене стає дозволеним. Я машинально подмухав на рідину, знову поколотив чай ложкою і лише потому наважився пити знову. Ось тепер чай був теплим і пити його стало приємно. Проте я не був певен, як саме смакує чай, а як — цукор. Тобто я, певна річ, знав, що чай мав бути терпким, а цукор — солодким, а от що де — мара його зна. Та загалом мені сподобалось. Тепер я завжди п’ю чай з цукром. Звісно, не гарячий, як окріп.

Чай приніс умиротворення і спокій, я задрімав.

Я знову прокинувся. Ймовірно, через те, що крізь сон чухав мошонку і пах. Під ковдрою я лежав геть мокрий. Пролежні? Пах увесь змокрів, але опісля кількох миттєвостей шаленого задоволення надміру енергійне потирання викликає неприємні відчуття. А ось із мошонкою — то інша справа. Обережно, не тиснучи на яєчка, ба навіть ніжненько її можна пропускати між пальцями і відчувати її зернисту, ледь волосисту шкіру. Чухати мошонку — штука приємна, свербіж зникає не відразу, а навпаки, поступово наростає, та раювання від того стає чимраз сильнішим. Задоволення є погамування всякого болю[36]. Однак свербіж — це не біль, а запрошення до пізнання насолоди. Лоскітка плоті. Обачний юнак засипає горілиць, тримаючи руки на череві, аби вві сні не впасти у нечестиве гріховодництво[37]. Дивна то річ — сверблячка. І яйця. Як ось: за рідний край і яйця віддай. Не яйцем єдиним живе чоловік.

Я розплющив очі. Побіля мене стояла пані. Вже не молодиця, на око десь п’ятдесят з гаком, коло очей усіяно дрібними зморщечками, але обличчя її було сяйливим і ще вабило погляд. Ледь посріблене волосся: так, лише кілька пасом, посвітлілих неначе навмисно. Грайливе кокетування: я не хочу, аби мене вважали дівчиною, але для своїх років я ще добре тримаю марку. Вона була гарна, та, певно, замолоду була просто красунечка. Жінка гладила мені чоло.

— Ямбо, — мовила.

— А це ще хто?

— Ти — Ямбо, так тебе ми всі називаємо. А я — Паола, твоя дружина. Вгадав?

— Ні, пані, вибач... Паоло. Мені щиро жаль. Лікар, певно, тобі вже все розповів.

— Так, розповів. Сказав, що ти не пригадуєш нічого зі свого життя, натомість чудово орієнтуєшся у життях інших. Отож, позаяк я належу до твого особистого досвіду, ти, любий мій Ямбо, забув, що ми одружені вже більш як тридцять років. Маємо дві доці, Карлу і Ніколетту, і трійко дивовижних онучків. Карла рано вийшла заміж і народила двійко діточок. Маленькому Алессандро вже п’ять, а Луці — три. І Джінджіо, тобто Джінджіокомо, синові Ніколетти, теж три рочки. Ти завжди звав їх «двоюрідні близнятка». Ти був... тобто, звичайно, ще будеш фантастичним дідом. І батьком був пречудовим.

— А чоловіком, теє, чоловіком я теж був нівроку?

Паола звела очі до неба.

— Агов, ми ще на цьому світі, хіба ні? Та, скажімо, за три десятки років у шлюбі були