Ян Ланкастер Флемінг - Казино «Руаяль», Ян Ланкастер Флемінг

class="a">[20]. Обидва письменники, так би мовити, характеризують два напрями, в яких розвивалася шпигунська література. Перший напрямок — пригодницька література, де багато нерозважності та дії, а другий становить драму свідомості, моральних мук та непевних наслідків. Є спокуса сказати, що авантюрне відгалуження через Еріка Емблера[21] розквітло у творчості Ієна Флемінга; а внутрішня драма свідомості, через Грема Гріна[22] та інших, найповніше проявилась у Джона Ле Kappe[23]. Звісно, Флемінг та Ле Kappe — ті письменники, котрі найбільше вплинули на зображення шпигунства як ремесла у творах будь-якого письменника XX сторіччя.

Однак варто зазначити, що розподіл цей доволі грубий та штучний, і, можливо, Флемінг заслуговує (особливо з «Казино "Руаяль”») на окреме відгалуження, оскільки має особливості обох таборів. Бонд, зображений у романах, відрізняється від Бонда кінематографічного. Яким би супергероєм та людиною дії Бонд не був, він має слабкі місця: кричить і плаче під тортурами, на відміну від значно легковажнішої сцени у фільмі 1967 року[24], і не цурається сумнівів. Одного разу Бонд усерйоз замислюється, чи правильну кар’єру вибрав, і, збираючись подати у відставку, перебуває в сум’ятті стосовно того, що йому робити зі своїм життям. Такі деталі образу Бонда набули б загрозливих розмірів, варто було Флемінгу згустити барви замість того, щоб просто описати їх — хоча, по-кладаючи руку на серце, сучасний образ Бонда значною мірою ґрунтується на кінокартинах, і більшість людей просто необізнана з тим, про що писав Флемінг.

Незалежно від джерела — роман то чи повість — образ Бонда є частиною невмирущого літературного надбання. Перші романи зазнали шквалу критики за зображення Бонда глибоко аморальним персонажем, здебільшого через його нерозбірливість у статевих стосунках, азартний характер, пияцтво, самозакоханість та безжалісність. Принаймні, один випуск газети «Бойовий Клич», яку Армія Порятунку розповсюджувала в пабах безплатно, був присвячений прокльонам на адресу Бонда. Сучасні критикани перемкнули увагу з Бонда — навіщо боротися з видуманим персонажем! — і зосередили вогонь на його творцеві, тавруючи Флемінга як жінконенависника та садиста. Можна сперечатися щодо особистості Флемінга, однак не можна заперечувати такі характерні риси Бонда, як сміливість, цілеспрямованість, винахідливість, патріотизм та лояльність, здатність любити та великодушність. Під час жахливої і далеко не комічної сцени тортур у «Казино “Руаяль”» Бонд наміряється будь-що вистояти — рідкісна та куди рідше успішна — чеснота.

Із урахуванням викладеного набагато цікавіше дослідити вплив Бонда на світову культуру, ніж перераховувати складові характеру. Він став справжнім глобальним брендом, куди більшим, аніж Джордж Смайлі[25] Ле Kappe, і, на відміну від «Кока-коли», не має серйозних конкурентів. «Казино “Руаяль”» — роман, що зображає свій час та є дуже британським за духом, — дав світові героя, який виявився нестаріючим та універсальним. Це сталося завдяки розважальній природі твору, але й не тільки: майже самотужки Бонд врятував концепцію героя саме тоді, коли антигерой почав набувати героїчних рис. Звісно, ми не сприймаємо його кіношні трюки всерйоз, але Бонд живить нашу ідею героя як особи, котра бореться зі злом і врятовує світ. Нема потреби вірити, що такі люди існують тільки задля того, щоб отримати від них користь; ні, вони просто не дають нашому оптимізмові померти. Це, а також те, що він, що не робив би, робить стильно — як задумував його творець — є, напевне, ключем до його привабливості.

Усупереч безкінечним закиданням з боку тих, хто знає, як працює секретна служба зсередини, публіка вважає образ Бонда таким, що відповідають дійсності. Менш прийнятним можна вважати ступінь відповідності його діяльності щоденній реальності розвідувальної роботи, але й тут його вплив відчувається. Сказане можна пояснити двома способами. По-перше, багато обізнаних і просто розсудливих людей вважає, що розвідувальна робота полягає саме у відстрілі мерзотників, а не в значно прозаїчнішій реальності з їхнього вербування задля того, щоб з’ясувати секрети, хоча шпигуни, згідно зі здоровим глуздом, мають прагнути, щоб їхні джерела інформації залишались якомога довше живими. По-друге, і це куди практичніше, сфера впливу Бонда настільки широка, що, за інформацією офіцерів МІ-6, можна приїхати до най-віддаленішої зачуханої громади на іншому боці Земної кулі, сказати: «Я — з британської розвідки, і мені потрібна ваша допомога» — й завжди отримаєш сприяння. А тепер спробуйте сказати: «Я — з бельгійської розвідки» — і подивимось, як довго вам доведеться пояснювати, чого і навіщо ви хочете.

Звісно, ми знаємо, що Джеймса Бонда не існує, але деяка частина нашого мозку прагне вірити в його існування, слідом за творцем цього літературного героя. Ми маємо право сподіватися хоча б на можливість його існування. Ось чому ми знову і знову читаємо «Казино “Руаяль”».

Алан ДЖАДД[26].

2012

СЕКРЕТНИЙ АГЕНТ

О третій ранку запах тютюну та поту в казино стає вкрай нестерпним. Мало-помалу ерозія душі, викликана азартною грою — круто замішаною на жадобі, страху і нервовій напрузі — досягає межі; тоді почуття, що пробудилися, відчайдушно протестують.

Раптом Джеймс Бонд відчув себе стомленим. Він завжди знав міру власних можливостей та цілковито довіряв своїм відчуттям. Це допомагало уникати виснажування, коли гострота сприйняття притуплюється і призводить до помилок.

Він відірвався від столу рулетки, в яку грав, та підійшов до високої, на рівні грудей, латунної баляси, що оточувала центральний стіл у salle privée[27].

Ле Шифр продовжував гру, та, здається, як і досі, вигравав. Перед ним у безладді мостилася купа цяткуватих фішок вартістю по сто тисяч. Дебелою лівою рукою він прикривав скромну купку більших жовтих фішок по півмільйона франків кожна.

Бонд секунду роздивлявся його чудернацький виразний профіль, а потім знизав плечима, немов проганяючи небажані думки, і рушив далі.

Огорожа, що оточувала caisse[28], доходила до підборіддя, a cassier[29] — насправді лише дрібний банківський клерк — сидів на табуреті, зайнятий збиранням фішок у стоси, а купюр — у пачки. Усі вони були дбайливо розкладені на полицях і перебували за традиційним захисним бар’єром приблизно на рівні паху. Касир був озброєний коротким важким кийком та пістолетом, тому перевалитися через бар’єр та поцупити банкноти, а потім перескочити назад і вибігти з казино через коридори до дверей видавалося неможливим. До того ж касири працюють, як правило, в парах.

Бонд поміркував над такою можливістю, поки отримував з рук касира пачку стотисячних банкнот, а на додачу кілька пачок з десятитисячними купюрами. В іншій частині мозку крутилася картинка завтрашнього щоденного засідання зборів правління казино.

«Месьє Ле Шифр взяв два мільйони. Грав, як зазвичай.