Ян Ланкастер Флемінг - Казино «Руаяль», Ян Ланкастер Флемінг

Саме тому Бонд не є — всупереч загальновизнаній думці — справжнім агентом. Зазвичай він не збирає розвіддані, не звітує керівнику і не вербує агентів, які рознюхують для нього секрети. Він здійснює вбивства (чим ніколи на займалися британські спецслужби в мирний час), вчиняє акти саботажу, чи, як у «Казино “Руаяль”», сприяє поваленню та смерті свого ворога. Він — оперативник високого рівня, ліцензований убивця, чиї методи може і є таємними, але наслідки набувають розголосу.

Насправді його образ ґрунтується на інтересі Фле-мінга до середовища і того, що можна назвати аксесуарами бондівського ремесла. Подібно до Раймонда Чандлера, котрий одним з перших високо оцінив «Казино Руаяль”», Флемінг багато уваги приділяє описам обстановки, в якій діє його герой (суперечливий аспект щодо важливості наявності цього елемента в сюжеті трилера). Так, у «Казино "Руаяль”» читач отримує детальний опис не тільки інтер’єрів казино і гранд-готелів, а й затишних містечок та безмежних пляжів французького узбережжя. Читач завжди в курсі, у що Бонд одягнений і яку сукню носить Веспер — перша в довжезній черзі дівчина Бонда.

Нема потреби сперечатися, до якої міри Бонд е alter ego самого Флемінга чи наскільки дівчата Бонда відповідають бажанням Флемінга, а не тільки власній справжній природі; справа в тому, що Флемінг помічає, як люди вдягаються, він спостерігає, що вони їдять, курять та п’ють, які картини висять на стінах — і це робить розповідь цікавою. Бонд ніколи просто не запалює сигарету; він запалює «морланд»[10] з трьома золотими смужками від своєї окисленої запальнички «ронсон». Сенс таких деталей, які легко спародіювати, але важко зробити фішкою, не тільки в тім, що вони додають особливості сцені чи сприяють зображенню персонажа, а й підсилюють реальність вигаданого світу, який автор намагається створити. Походження родини Флемінга, разом з його службою в період війни та щедрою платнею за журналістську роботу в післявоєнні роки — запорука того, що він знає, про що пише. Бонд завжди одягнений з голочки (як і його творець) — міцний та елегантний чоловік у смокінгу і за всіма ознаками джентльмен, котрого ніколи не сприймуть за викидайла.

Обґрунтована деталізація особливо важлива для Флемінга, коли йдеться про машини та зброю. Роблячи технічні деталі ключовими для розвитку сюжету, письменник продовжує усталену традицію написання триле-рів, що розпочав ще Ерскін Чілдерс у «Таємниці пісків»[11], де деталі розкладу руху кораблів та потягів важливі для створення загрозливої і загадкової атмосфери. Акцент на швидкості, з якою куля залишає ствол, та інші судово-медичні подробиці додають оповіданню жвавості.

Завдяки картинам «Голдфінгер» та «Кульова блискавка» образ Бонда нерозривно пов’язаний з автомобілем марки «Астон Мартін ДБ5»[12], але на життєвому шляху, змальованому в романах та кінофільмах, він зустрічається зі широким спектром машинерії — від скромного «Сітроена 2 СУ»[13] до космічного шаттла. Повсюди в романах, однак, його улюблена марка авто зовсім не «Астон Мартін», а «Бентлі», до того ж у різноманітних версіях. Так, у «Казино “Руаяль”» потужний кабріолет «Бентлі» (двигун — 4,5 літра) військово-морського сірого кольору (улюблений колір Бонда) початку 1930-х років описаний як його єдина пристрасть. Цей автомобіль якнайкраще відображає схильність Флемінга до великих машин з потужними двигунами (він дуже пишався своїм «Форд Тандербердом»[14]), хоча, для автора, який знається на машинах, він іноді допускає прикрі помилки (чи це домисел), зображаючи, наприклад, бондівський «Бентлі» як модель «Марк IV», яку компанія ніколи не виробляла.

Щодо зброї, то в «Казино “Руаяль”» він озброює Бонда пласким автоматичним пістолетом «беретта» калібру 25[15] із гладкою рукояткою (тобто без анатомічних ум’ятин для пальців), а також армійським «кольтом» калібру 45 у салоні авто. Подаючи такі технічні деталі, Флемінг не тільки показує власну обізнаність чи захоплення; він також підживлює завзятість мільйонів фанатів зброї в усьому світі, число яких зіставне з числом колекціонерів іграшкових залізниць, у прагненні знайти помилку автора. Далі наведено приклад скрупульозної, хоча й дратуючої скарги з числа тих, із якими напевне стикався автор (егоїстичний приклад, оскільки це мої власні висновки). Йдеться про вбивство, яке він здійснив. У романі «Казино “Руаяль”» Бонд розказує, як йому вдалося поцілити чоловікові в рота з відстані триста ярдів із «ремінгтона 30/30». Це — короткоствольна револьверна рушниця, такі використовують у вестернах. Я є власником різновиду «вінчестера», який дуже схожий на первісний варіант. Обидві гвинтівки — зброя значної ударної потужності, призначена вбивати великих тварин з двохсот ярдів, яка поза межами цієї відстані не забезпечує влучності. Навіть із телескопічним прицілом, котрий, як стверджував Бонд, він мав, я би не тримав парі, що поцілю в людину з трьохсот ярдів, тим паче в таку маленьку мішень, як її рот. Звісно, я не Джеймс Бонд.

Інший приклад реалізму «Казино "Руаяль”» — це його гральні сцени, чим, власне, роман і прославився. Флемінг присвячує чимало сторінок, аби переконатися: читач розуміє, що саме відбувається за рулетковим столом, а також у картярських кімнатах, зображуючи ігри та ймовірності гравців, вигуки і гральні ритуали з упевненою компетентністю. Розуміючи, що цей аспект життя буде незнайомим для переважної більшості читачів, він поводиться дуже обережно стосовно зображення того, що, коли і навіщо відбувається. Він постачає читачеві майже надлишкову інформацію — балансуючи на межі підручника — але вчасно перемикає нашу увагу на небезпеку, яка супроводжує гру. Приваба та відраза до азартних ігор додає вигаданому образові Бонда більшої правдоподібності — майже кожен відчував азарт, навіть якщо просто купував білет Національної лотереї.

Образ Бонда має довгу літературну історію. Жанр шпигунської літератури — принаймні те, що ми під цим розуміємо, — це значною мірою британський феномен, який розквітнув на початку двадцятого сторіччя. Як ми згадували, «Таємниця пісків» Чілдерса стала основоположним прикладом цього жанру, поруч з кіплінговським «Кімом»[16] та, дещо пізніше, конрадівським «В очах Заходу»[17]. Шалено популярними напередодні Першої світової війни були, спричинивши навіть шпигуноманію, романи Вільяма Ле Кьо[18] — щоправда, менш досконалі з літературного погляду. Фантастично плодючий і настільки ж жахливий (він міг напродукувати до шести романів за рік), Ле Кьо був таким поганим, що ним неможливо не захоплюватися:

— Тут накльовується дещо цікавеньке для нас, — сказав Рей, набиваючи тютюн у люльку, і з вигляду його свіжовиголеного обличчя я зрозумів, що він нанюхав присутність шпигунів.

Перша світова війна породила, чи те простий збіг, серед інших романи Джона Бакена[19] про Річарда Ханнея та «Ешенден» Сомерсета Моема