Валентин Бердт - Все починається в тринадцять

Самотужки нічого не вийде. А на курси нас не візьмуть — не доросли ще. Тямиш?

— Цю тему слід перетерти з предками, — наполягав Андрій.

Переконувати його в безнадійності цього задуму було марно. Щоб не сперечатися, я пообіцяв, що таки поговорю з батьками. І того ж вечора завів з ними розмову.

Мій тато — математик. Працює науковим співробітником дослідного інституту. Він терпляче вислухав мене й відповів з усмішкою: «Легше дитину перевчити ходити на руках, ніж навчити її мови програмува- ння».

Проте мати — вихователька дитячого садочка — заперечила: «До десяти-тринадцяти років діти легше й швидше за дорослих освоюють будь-яку науку. Цей факт має тисячі доказів. Сержику, вперед!»

І от одного дня, в супроводі моєї мами, ми переступили поріг закладу, де, на нашу думку, навчали майбутніх хакерів.

Початок науки був дуже важким. Дорослі з нас кепкували, аж доки на одному з практичних занять Андрій не розписав від «а» до «я» кодування команд для однієї комп’ютерної іграшки. Добра половина слухачів із цим завданням не впоралися. Це стало для нас перемогою і визнанням.

* * *

Якось після уроків ми по самі вуха зав’язли у війні з групою першокласних геймерів і таки розгромили їх вщент. Перемогу вирішили відсвяткувати морозивом. Радісний ще хвилину тому, Андрій раптом набундючився, став мовчазним.

— Серж, тобі не набридло гаяти час на оці ігрища для дебілів? — озвався він, коли ми вмостилися з морозивом на лавці.

— Ні. До того ж вони не такі вже й тупі: просунуті, сучасні іграшки. Звичайно, що нижче плінтуса, але серед інших чимало й цікавих.

Я заходився ласувати пломбіром. Андрій кілька разів лизнув морозиво й сердито жбурнув його до урни.

— Перезавантажся, — жартома порадив я йому.

— Знаєш що? — він підсунувся ближче. — Давай створимо щось своє, цікаве, круте й просунуте, щоб аж мізки в трубочку згорталися. Я тобі скажу, що всі оці штучки, на які ми витрачаємо час, туплять мізки.

— Не розумію, що ти пропонуєш?

— Якщо бавитись, то пристойними іграми. Час цікавитися серйозними речами.

— Затям, що твої інтелектуальні цяцьки нікому й задарма не потрібні.

— Це ти про себе?

— І про тебе також.

— А я тобі кажу — поміркуй, — буркнув Андрій, підвівся, потиснув руку і побрів, черкаючи рюкзаком по асфальту…

* * *

Швидко спливав час. Вже через рік ми вміли створювати сайти на «narod.ru», залюбки розробляли для них примітивні системи захисту й змагалися, хто перший їх зламає. Наріжний уперто намагався створити програми для комп’ютерних іграшок. Часом щось і вдавалося.

* * *

Вдома ніхто не лаяв мене, не докоряв, не читав лекції-повчання. Взагалі батьки робили вигляд, начебто нічого й не знають. Як той заєць, я, прищуливши вуха, очікував, що ось-ось над моєю головою мають розступитися небеса, і з холодної космічної височини пролунає страшний вирок.

І ця мить таки настала.

— Післязавтра отримаєш табель, і гайнемо до бабусі в село, — мовив батько під час вечері.

Значить, предки вже все обговорили. Отже, жодної надії залишитися в Харкові... Ні, я люблю бабусю і дідуся, люблю село, але ця любов триває не більше двох-трьох днів. Раніше, класу так до п’ятого, я не міг дочекатися, коли ж настане літо, щоб знову опинитися на свободі, тобто в селі. Але потім з’явився комп, і сільське літо перестало манити.

— А як же ремонт класу? — згадав я.

— Вже все погоджено з директором школи, — відповів батько. — Тобі, школярику, слід відпочити. Навчальний рік справді був напруженим. А в селі — тиша, спокій...

— По очах бачу, як йому не хочеться їхати, — мати читала мої думки.

— Це зараз душа не лежить, а, дивись, тільки-но туди потрапиш, то потім і не витягнеш до Харкова, — переконував батько.

Помовчав, а потім додав:

— Сергію, тобі корисно який час побути далі від міста, комп’ютера, шкільних друзів. І, будь ласка, не сприймай це як покарання за ваші з Андрієм витівки. Між іншим, у творі є багато слушних думок. Я так і сказав Ользі Петрівні. Але хочу дещо пояснити. Послухай: відчути себе обдуреним, побачити, як брехня ходить у пошані, а побита правда ледь ноги переставляє — все це, Сержику, діло нехитре. Так було, є і буде. Нікого не оминають труднощі підліткового віку. Але ти мусиш з’ясувати для себе, чому все так відбувається. А щоб це збагнути — потрібна мудрість. Ніхто ніколи нікого і ніде їй не вчить. Мудрість здобувають самотужки — з книг, з хороших фільмів, життєвих ситуацій...

* * *

«Повний гаплик! Батько встановив свій пароль на комп, а мати причепила на монітор список літератури (як ти здогадався — складений Ольгою Петрівною). Його просто нереально подужати за літо. Я порахував кількість сторінок усіх творів, поділив на 90 днів — і випав. Тільки уяви — щонайменше сорок сторінок за день! Від такого читання на лобі літери проступлять! На той час, коли я повернуся до Харкова, мої очі будуть не менші за лінзи нашого Гуманоїда. Але я тобі скажу, що не все так безнадійно. Користуватися компом мені дозволять тоді, коли прочитаю хоча б тридцять відсотків творів і перекажу їхній зміст.

Тисну руку!

Тримай хвоста бубликом!» — підбадьорював Андрій у коротенькому повідомленні на моїй стіні ВКонтакті.

В село! На заслання!

Пальцями ніжно погладжую мишку, торкаюсь клавіатури, жалісним поглядом дивлюся на темний квадрат монітора... Прощавайте, комп’ютер, телевізор, ролики, плеєр... Прощавай, цивілізація, й здрастуйте, будьте ви прокляті, кури, гуси, свині, корови, кози, собаки, коти, голуби!.. Земний уклін вам — найсварливіша й найлагідніша у світі бабцю Олено й мудрий дідусю Андрію.

Тремтіть, ще зеленкуваті та кислі яблука, груші, сливи, абрикоси, аґрус, — бо не всім вам судився цим літом довгий вік.

Ховайте, бабцю, недостиглі полуниці. Та хоч ви їх листям обгорніть — однаково знайду. Та не забудьте прип’яти цапа Бориса, який минулого літа підсадив мене ледь не до середини груші. Бо, бачте, він образився, що я занадто коротко підстриг йому борідку. Я ж бо хотів як краще, щоб до неї не чіплялися реп’яхи!

Та зніміть арешт з Полкана й поверніть мені кульковий пістолет, з якого минулого літа я трішечки покалічив зозулясту квочку, бо вона весь час намагалася мене дзюбнути, коли брав на руки пухкеньких, жовтеньких, як цвіт кульбаби, курчаток.

За все це, бабусю, я вам наламаю вербових гілочок на Зелену неділю, бо ж більше нікому. Гадаєте, дідусь подереться на вербу, як торік? Щоб йому знову защемило ногу поміж двох стовбурів розлогого дерева? Пригадуєте, як потім його усім селом визволяли з вербового полону, а він тільки ревів, як спійманий капканом ведмідь. Потому тиждень до вас не озивався. І коли б не мої дипломатичні здібності, то ви б із дідусем ходили вовками, мабуть, і досі. Це ж завдяки мені через тиждень після пригоди ви нарешті від нього почули: «А що, догавкалась?»

Знаю, ви тільки посміхнетесь, мовляв, таких сварок на віку трапляються тисячі. А пригадайте-но тернистий шлях до миру! Скільки він вам коштував кілограмів цукерок? А скільки літрів газованих напоїв, мультивітамінних соків? І ще багато чого, про що я й досі боюсь сказати мамі з татом. Бо