Вітольд Розенвальд - Минувші Дні, Вітольд Розенвальд

– А ти я бачу вирішив в цей раз гуляти до відказу! Навіть чай взяв, – промовив я усміхаючись.  

– Він дуже смачний. Спробуєш. Я його якраз для нас двох взяв. Точніше, мені так сказали, що він смачний. 

– Справді? – запитав було я. 

– Так, це нам взяв! – з гордістю сказав Вітя, прикладаючи руку до серця. – Не існує кращих ліків для душі на всьому світі ніж справжній карпатський час. Цей я привіз з Закарпаття. Купив його у якогось старого бородатого мольфара. 

– Може ти в нього ще грибочки купив? – жартома запитав я. 

– Ну смійся, смійся, а він сказав, що він особливий, не такий, як тут. Щоб ти розумів, до нього черга була довжелезна. На нього я натрапив взагалі випадково. Бачу, стоять може чоловік двадцять в рядочок, а це було якраз тоді, коли я в гори лазив, ну, думаю гляну що там. Попитав у людей, кажуть мольфар типу, тири-пири, всі болячки лічить, настоянки продає, всякі трави має, чаї, обереги і так далі. Зайшов до нього, десь хвилин може через тридцять. Я взагалі не чекав би так довго, якби не бажання хоча б глянути на нього. Ми з ним розговорились про життя, він мені наговорив якісь пророцтва, застереження… 

– Але ти не слухав його. 

– Слухав, чесно, от тільки з голови вилетіло, що саме він казав. Щось про те, щоб я пив його в гарному місці, на хорошій землі, ще щось про, душу казав. Всього не згадаю, хоч убий! 

– Нічого страшного, – махнув я рукою. – Я так розумію чай смачний, раз так пахне добре. Це нам на цілий ранок нам хватить. 

– Все вірно, – сказав Вітя, – тільки потрібно не перебрати з бухлом, бо тоді, як вип’ємо, то будемо валятись на землі й скиглити, як нам погано.  

– Чого це?  

– Я в інтернеті колись вичитав, що після того, як вип’єш горілки наприклад, і на верх чай, то живіт боліти буде. Не знаю, чи правда, але я попередив! 

– Дівчат забираємо ми, а чим будуть до того лісу хлопці добиратись? – запитав я. 

– Як це, «чим»? Машиною звичайно, не пішки ж. Олег якраз під'їде на своєму старому жигульчику до Артема і забере його з собою. Ми зустрінемся зараз біля магазину всі. 

Біля супермаркету вже стояли хлопці біля машини та говорили з Сашою та Настею. Анжела і Даша йшли прямо до них. Ми запакувались на стоянці. Нам повезло, що там залишалось пару вільних місць. З усіма привітавшись та дізнавшись, по скільки ми скидаємось, я протягнув друзям гроші, а сам відійшов покурити. Діставши пачку з карману, крикнув хлопцям, щоб сигарети взяти не забулись. 

Дорога була, як на мене довшою, ніж я очікував. В машині нас тепер їхало четверо. Я, мій ліпший друг на все життя Вітя, його майбутня, я надіюсь, дівчина Даша, та Анжела, моя краща та єдина подруга серед дівчат. Анжелу я дуже цінив, вона була однією з тих людей, яким можна довірити будь-який секрет знаючи, що про нього більше ніхто не дізнається. Окрім цього, вона – моя одногрупниця. 

– Ну що дівчата, готові гуляти до самого ранку? – спитав я, обертаючись до них. 

– Аякже, – сказали вони в один голос. 

– А ви? – запитала у нас Анжела. 

– Ми також, – промовив Вітя. – Мабуть готові більше за інших. 

Приїхавши на місце призначення, ми зупинилися біля дуже довгого дерев’яного стола, який стояв своїми залізними, місцями іржавими ніжками у піску. Тут ми і розставили свої палатки. Одну з собою взяв Олег, другу Вітя, а третю – Анжела. Прекрасно. Я вже знаю з кім я буду спати разом. Анжела взяла з собою палатку. Ляжу десь з краю. Ми були в великому сосновому лісі. Підіймаючи голову до верху, здавалося, що верхівки дерев дістають самого неба. Було дуже затишно, та я навіть сказав би, що це було атмосферно. Свіже тепле повітря, яке навіть посеред темного лісу, пестило наші обличчя, приємний запах ялинок, шелест кущів та співи пташок. 

– І так, Даша, чому саме цей ліс? – спитав Артем 

Вона залізла на стіл з пляшкою пива та відповіла: 

– Тому що тут, мій любий друже, знаходиться покинутий піонерський табір «Конвалія». 

– Круто-о-о-о, – сказали хором дівчата.  

– Ти нас сюди привела щоб показати цей іржавий, потріпаний часом, потворний табір? – спитав я, знизуючи плечима. 

– Та що ти там зажурився вже так швидко? – спитала вона в мене голосом маленької дитини. – Ми нап’ємося, а коли стане геть темно, підемо туди всі разом грати в хованки! 

На таке з усіх могли погодитись лише троє. Ну гаразд, четверо, але не більше. Я і Вітя то зрозуміло, нас завжди вчителі вважали самими відбитими в усій школі, через те, що ми постійно робили усілякі капості. То петарди закинемо в туалетну кабінку вчителю, коли він там сидить тужиться, то нікого з вчителів у клас не впустимо. Могли почати сваритись з усією вчительською, просто з нічого. Старше покоління, яке вимагало від нас поваги, самі до нас завжди зневажливо ставились, але про це, якось іншим разом. Так от, пішли б я і Вітя, окрім нас пішла б Даша, бо вона ініціаторка цієї ідеї в цілому, а також Анжела, бо вона також була не янголом, яким здавалася на перший погляд, і далеко не боягузкою 

– Я оцінюю твою геніальну ідею по десятибальній шкалі на одинадцять, – сказав я з невеличким сарказмом.