Річард Докінз - Сліпий годинникар

ця простота є оманливою. Ніколи не забувайте, що, хоч якою простою здавалася б ця теорія, ніхто й не думав про неї, аж доки Дарвін і Воллес не сформулювали її в середині ХІХ століття, приблизно через 200 років після «Начал» Ньютона і більш ніж через 2 тисячі років після того, як Ератосфен виміряв Землю. Як же така проста ідея стільки часу залишалася не виявленою мислителями калібру Ньютона, Галілея, Декарта, Лейбніца, Юма та Арістотеля? Чому їй довелося чекати на двох вікторіанських натуралістів? Що було не так із філософами й математиками, що вони її прогледіли? І як така потужна ідея може все ще залишатися здебільшого не сприйнятою масовою свідомістю?

Складається враження, ніби людський мозок був спеціально запрограмований на неправильне розуміння дарвінізму й небажання його прийняти. Візьмімо, наприклад, питання «випадку», який часто драматично називають сліпим. Переважна більшість людей, що нападають на дарвінізм, із майже непристойною пристрастю обстоюють помилкову ідею, що в ньому немає нічого іншого, крім випадкового збігу. Складність живого сама по собі є втіленням антитези випадковості, тож якщо ви вважаєте, що дарвінізм зводиться до випадку, то очевидно, що вам буде неважко його «спростувати»! Одним із моїх завдань буде зруйнувати цей міф, у який так легко вірять люди, — міф про те, що дарвінізм є «теорією випадку».

Інша причина, через яку ми, схоже, схильні сумніватися в дарвінізмі, полягає в тому, що наші мізки створені для роботи з подіями на часових шкалах, абсолютно відмінних від тих, які характеризують еволюційні зміни. Ми укомплектовані всім необхідим для оцінювання процесів, для завершення яких потрібні секунди, хвилини, роки чи, щонайбільше, десятиліття. Дарвінізм же є теорією сукупних процесів, настільки повільних, що для їх завершення потрібні тисячі, а то й мільйони десятиліть. Усі наші інтуїтивні судження про те, що є ймовірним, виявляються хибними на багато порядків. Наш тонко налаштований апарат скептицизму та суб’єктивної теорії ймовірності дає величезний промах, бо налаштований (за іронією долі, самою еволюцією) на роботу впродовж обмеженого кількома десятиліттями строку служби. Щоб вибратись із цієї в’язниці знайомої часової шкали, доведеться напружити уяву, у чому я й спробую допомогти.

Третя причина, з якої наші мізки чинять завзятий опір дарвінізму, проростає з нашого великого успіху як творчих дизайнерів. У нашому світі домінують досягнення інженерії та твори мистецтва. Ми повністю звиклися з ідеєю, що складна елегантність є показником умисного, ретельно підготовленого задуму. Це, мабуть, є найвагомішою причиною віри в те чи інше надприродне божество, якої дотримується переважна більшість людей, що коли-небудь жили на Землі. Дарвіну й Воллесу знадобився вельми значний стрибок уяви, аби побачити, що всупереч усій інтуїції існує інший, причому (якщо тільки його зрозуміти) значно правдоподібніший спосіб виникнення складного «задуму» з первісної простоти. Стрибок уяви настільки карколомний, що й донині багато людей, схоже, все ще не можуть на нього зважитись. Основною метою цієї книжки якраз і є допомогти читачеві здійснити цей стрибок.

Автори зазвичай сподіваються, що їхні книжки матимуть довготривалий, а не скороминучий вплив. Але поборник будь-якої ідеї на додачу до викладу «вічної, позачасової» частини своєї справи мусить також відповідати сучасним йому прихильникам протилежних (чи нібито протилежних) думок. Існує ризик того, що деякі з цих аргументів, хоч як би палко їх захищали сьогодні, в наступні десятиліття здаватимуться жахливо застарілими. Читачі часто відзначають парадокс, що перше видання «Походження видів» було кращим за шосте. Це тому, що у своїх пізніших виданнях Дарвін почувався зобов’язаним відповісти на тогочасну критику першого видання. Ці закиди тепер здаються настільки застарілими, що відповіді на них просто заважають, а подекуди навіть збивають з пантелику. А втім, піддаватися спокусі ігнорувати критику, що може здаватися скороминущою, зовсім не варто з поваги не лише до критиків, а й до своїх читачів, які інакше будуть збентежені. Хоч я маю власні ідеї щодо того, які розділи моєї книжки врешті-решт виявляться недовговічними з цієї причини, судити про це буде читач — і час.

Мені прикро, що деякі мої знайомі жінки (на щастя, небагато) розцінили вживання в цій книжці деперсоналізованого займенника чоловічого роду як намір витіснити їх з оповіді. Якби там і було зроблено якесь вилучення (на щастя, це не так), то, гадаю, я радше вилучив би чоловіків, але коли я якось заради експерименту спробував назвати свого абстрактного читача «вона», одна феміністка звинуватила мене у зверхній поблажливості: я мусив говорити «він чи вона» та «його чи її». Це легко зробити, якщо не перейматися стилем, але ж якщо ти не переймаєшся стилем, то не заслуговуєш читачів жодної статі. Тому тут я повернувся до звичайних правил англійських займенників. Я можу називати читача «він», але сприймаю своїх читачів виключно як чоловіків не більше, ніж француз сприймає стіл як жінку. Власне кажучи, я вважаю, що все ж частіше думаю про своїх читачів як про жінок, але це моя особиста справа, і для мене є ненависною думка, що такі міркування впливають на те, як я використовую свою рідну мову.

Особистими є й деякі з моїх причин для вдячності. Сподіваюся, що ті, кому я не можу віддати належне, мене зрозуміють. Мої видавці не бачили жодних причин, аби тримати від мене в секреті імена своїх рецензентів (не «оглядачів», а справжніх рецензентів, при всій повазі до багатьох американців до 40 років, що критикують книжки лише після їх виходу, коли автор уже не в змозі щось із цим зробити), і я багато виграв від пропозицій Джона Кребса (знову), Джона Дюранта, Ґрема Кейрнса-Сміта, Джеффрі Левінтона, Майкла Р’юза, Ентоні Геллема та Девіда Пая. Річард Ґреґорі по-доброму розкритикував розділ 12, і остаточна версія книжки тільки виграла від його повного видалення. Марк Рідлі та Алан Ґрафен, більше не мої студенти навіть офіційно, разом із Біллом Гамільтоном очолили групу колег, з якими я обговорюю теорію еволюції й від ідей яких отримую користь майже щоденно. Вони, Памела Веллс, Пітер Аткінс і Джон Докінз, конструктивно критикували на моє прохання різні розділи. Сара Банней внесла численні покращення, а Джон Ґріббін виправив суттєву помилку. Алан Ґрафен і Вілл Аткінсон були моїми радниками з комп’ютер-них проблем, а представництво компанії «Apple Macintosh» на факультеті зоології люб’язно дозволило скористатись їхнім лазерним принтером для друку біоморфів.

А ще мені дуже допомогла неослабна енергія, з якою Майкл Роджерс, тепер із видавництва «Longman», долає всі перепони на своєму шляху. Він і Мері Каннен із «Norton» уміло застосовували педалі газу (до мого морального духу) та гальма (до мого почуття гумору), коли ті були потрібні. Частина цієї книжки була написана під час творчої відпустки, люб’язно наданої факультетом зоології та Новим коледжем. Нарешті — борг, який я мав визнати в обох своїх попередніх книжках, — оксфордська система навчання й мої численні студенти-­зоологи допомогли мені вдосконалити з роками свої нечисленні навички складного мистецтва пояснення.

Річард Докінз

Оксфорд, 1986 р.

Розділ 1. Пояснення найнеймовірнішого

Ми, тварини, є найскладнішими об’єктами у відомому нам Усесвіті. Звісно, Всесвіт, який ми знаємо, є лише крихітним фрагментом справжнього Всесвіту. На інших планетах можуть мешкати ще складніші об’єкти, ніж ми, і деякі з них, можливо, вже знають про нас. Але це не змінює того, що я хочу сказати. Хоч де б вони були, складні об’єкти заслуговують на особливе