Богдан Вікторович Коломійчук - Готель Велика Пруссія

class="p1">З цими словами Ніцпон випив, а в бібліотеці вдруге запанувала мовчанка. Цього разу довша.

— До речі, сливовицю ви взяли із запасів Штефана? — поцікавився врешті полковник, який небайдужим оком спостерігав, як той поглинав алкоголь.

Ніцпон мовчки вказав на невеликі дверцята в стіні між двома книжковими шафами. Полковник, задумливо гмикнувши, встромив люльку до рота й неквапно, але впевнено рушив до цього сховища. Мабуть, з таким самим виглядом він брав би штурмом укріплення ворога або виступав супроти загону ворожих солдат. Відчинивши дверцята, полковник спробував присвиснути, але люлька все ще залишалася в нього між зубами, тому він тільки щедро обкурив штивні ряди струнких пляшок густим тютюновим димом. Могло здатися, що в це потаємне місце прибув насправді не полковник Генштабу Йорн Альсдорф, а який-небудь чималий локомотив.

— А наш покійний друг, виявляється, був гурманом, — крізь зуби процідив він, знову пихкаючи файкою.

— Наскільки мені відомо, Штефан тут бував нечасто, — з деяким осудом у голосі сказав його спині чоловік за письмовим столом, — тож я маю сумніви, чи весь той алкогольний арсенал належав саме пану Дрезену.

— Облиште, Еберте, — не озираючись, відповів Альсдорф, — у будинку, звісно, порядкує його небога Елізабет з чоловіком, але в цьому кабінеті вони не мали права навіть переставити місцями книги, вже не кажучи про те, щоб відкоркувати одну з цих божественних плящин.

— Чому ви так вирішили? — недовірливо перепитав Еберт.

Мовби готуючись почути відповідь на своє питання, він зручніше розвалився в кріслі й, витягнувши ноги з-під столу, заклав їх одну на другу.

— Бо щойно ви стерли пил з письмового приладдя, яким, очевидно, користувався покійник. Можливо, навіть для того, щоб написати дружнього листа вам... Ви отримували від Штефана дружні листи?

— Ні, ніколи. То до чого тут пил? І що в цьому незвичайного?

— Незвичайне те, що пил був тільки на чорнильниці, в той час, коли всю стільницю старанно протерли, — мовив полковник, обертаючись до нього. В руках у Альсдорфа виявилася пляшка «Asbach Uralt»[7] з потемнілою від часу етикеткою. — Чорнильницю ж не рухали. Думаю, тому, що його речей тут взагалі не сміли торкатися.

— Отже, ви єдиний після Штефана, хто взяв до рук цей бренді, — докинув фон Гарпе.

— Genau, Herr Staatssekretär[8] — кивнув полковник, — але тільки тому, що господарі цього дому — бісові кальвіністи. А в кальвіністів не заведено влаштовувати поминальні обіди. Отже, й випити за упокій нам не запропонують...

— Добре, що ви берете справу до своїх рук, — пожвавішав раптом Ніцпон, який майже прикінчив пляшку сливовиці з тих самих Штефанових запасів, — склянки там само... Глибше в сховку.

— Вам, як на мене, досить, — суворо озвався Еберт.

— Йдіть до біса! — вдруге повторив Ніцпон.

Чоловік за письмовим столом з погрозою схопився на рівні ноги.

— Панове, — скривився фон Гарпе. — Вгамуйтеся. От тільки бійки нам не вистачало. Чи якогось поєдинку на шлегерах, як у студентські роки![9]

Слова подіяли, і двоє потенційних дуелянтів заспокоїлися. Ніцпон знову втупився у дощове вікно, а Еберт вдав, ніби зацікавився якоюсь незвичайною книжкою. Запанувала незручна тиша, яку невдовзі порушив полковник, лунко відкоркувавши пляшку. За мить він вже вправно розливав бренді в чотири склянки, заповнюючи кожну рівно на третину.

— Що ж, пом’янемо бідолаху Штефана, — з урочистим смутком у голосі сказав полковник після того, як вручив кожному його порцію випивки.

— Нехай спочиває в мирі, — підтримав його Франк фон Гарпе.

Еберт і Ніцпон тільки мовчки кивнули й спровадили алкоголь собі до рота. Після цього почулися різкі видихи й шморгання носом, до якого притулили рукав піджака, аби занюхати міцний, як Господня кара, напій, оскільки нічого, що б годилося для закуски, в бібліотеці не було.

— Я от подумав, — озвався захмелілим голосом Ніцпон, закурюючи нову цигарку, — чи ці вбивства — часом не справа рук наших... друзів? Чи то пак союзників?

При цьому він знову виразно зиркнув на Еберта, отож йому й довелося відповідати.

— Говоріть зрозуміліше, — сухо сказав той, витримуючи його п’яний погляд, — кого ви маєте на увазі, пане Ніцпоне?

У відповідь той презирливо хмикнув.

— Не вдавайте святої простоти... Вам, пане Еберте, як ініціатору нашої «угоди з дияволом», цієї домовленості з кримінальним світом, має бути відомо якнайкраще, кого я маю на увазі...

— Годі вам! — знову втрутився фон Гарпе. І коли той замовк, продовжив якомога спокійніше:

— Ніцпоне, ми всі були при здоровому глузді, підписуючи той договір. І ніхто нас до цього не змушував. Кожен із нас мав свій інтерес, але найперше — всі ми діяли в інтересах країни. Згоден, це угода з сумнівними людьми, але що вдієш. Такі часи, і такий у нас супротивник... Росіяни також нічим не гребують. І якщо ми вже висуваємо підозри, то я б радше запідозрив їхню розвідку, а не наших союзників.

— Підозрювати — справа поліції, — зазначив полковник, — впевнений, що наш дорогий комісар Лютке не витрачає часу дарма.

Він затиснув у зубах свою люльку й пройшовся колом, щоб, наче догідливий кельнер, влити кожному в склянку нову порцію бренді.

— От власне, — підтримав полковника фон Гарпе, — післязавтра ми з Ебертом зустрічаємося з ним у Берліні. Гадаю, ми почуємо яку-небудь версію.

— Чому тільки ви з Ебертом? — сварливо перепитав Ніцпон. — Хіба це стосується тільки вас?

— Звісно, що ні, — відповів статс-секретар, — але полковник у цей час перебуватиме у відрядженні, а ви будете вдома, у Франкфурті. Чи я помиляюсь?

— Саме так, — відповів за нього Альсдорф, якому прогулянка з пляшкою неабияк поліпшила настрій.

Ніцпон мовчки випив, так і не відповівши.

— Де насправді треба бути всім, то це у Позені за тиждень, — промовив Еберт, — на зустрічі з нашими друзями. Не забудете, пане Ніцпоне?.. Тоді ж, гадаю, ми матимемо змогу отримати відповіді на чимало наших запитань.

Присутні відповіли на ці слова новим припливом тиші, проте Еберт чудово знав, що його слова сприйняли серйозно. Полковник неквапно пройшов ще одне коло, порівну поділивши залишки бренді. Чоловіки мовчки випили.

Добрий міцний алкоголь зі шлунків просочився в кров і помандрував до мізків. Там він починав уже легенько дурманити голови цьому товариству — за винятком, звісно, Ніцпона, чия голова вже давно задурманилася сливовицею