Богдан Вікторович Коломійчук - Готель Велика Пруссія

чоловіків, шестеро з яких несли на плечах труну, та кількох жінок добряче розтягнулася. Глиняна дорога, яка вела на старий кальвіністський цвинтар розкисла від дощу і жадібно всмоктувала в себе людські ноги, взуті в лаковані черевики, й зґрабні жіночі туфельки, утрудняючи всім ходу, а надто тим шістьом, що несли на собі покійника. Лише пастор мав на ногах зручні сільські чоботи, які хоч не личили до його церковного вбрання, проте добре пасували до гнилої осінньої погоди. Йти в них було не легше, ніж у черевиках, однак ноги при цьому залишалися сухими. Пастор ішов цією дорогою не вперше й знав, якою паскудною вона буває в дощ. Він, зрештою, єдиний з усіх був тутешнім. Не враховуючи померлого, знаного за життя банкіра Штефана Дрезена, народженого в Бірнбаумі 1847 року та в Бозі спочилого три дні тому в Берліні...

Втім, потрапити на той світ пану Дрезену допомогли... Справи в банкіра останнім часом йшли непогано, щоб не сказати прекрасно, тож смерть у його плани зовсім не входила. Штефана Дрезена знайшли мертвим у його улюбленому парку Фрідріхсгайн, де він за звичкою прогулювався перед сніданком. Вбивця завдав йому кілька ударів ножем під ребра, чим назавжди зіпсував чудовий прогулянковий костюм вартістю у понад 500 марок, що був пошитий для нього на замовлення у найкращому берлінському ательє «Кройцман і син» на Фрідріх-штрассе.

Зла іронія полягала в тому, що акурат за день до смерті Штефан Дрезен повідомив своїй економці, що збирається поїхати до рідного Бірнбаума, де з родичів у нього лишилася улюблена племінниця, двадцятип’ятирічна Елізабет, заміжня за місцевим аптекарем.

Що ж, принаймні ті, хто зараз проводжав його в останню путь на цвинтар, могли впевнено засвідчити: бажання банкіра частково сповнилось. Він і справді опинився у своєму Heimatstadt[4]. Щоправда, тепер назавжди тут і залишиться.

Як тільки процесія дісталася цвинтаря, знову почав мрячити дощ. Труну поспіхом опустили у вириту ще напередодні яму, і після короткої панахиди двоє промоклих до нитки гробарів поспіхом засипали її землею.

— Erde zu Erde, Asche zu Asche, Staub zu Staub...[5] — слова пастора, здавалося, ще висіли в густому вологому повітрі, коли всі учасники похоронного дійства поспішили назад до міста, не бажаючи мокнути під холодним осіннім дощем. Довше за всіх над ще не сформованою могилою Штефана Дрезена простояла небога покійника та її чоловік, але й вони невдовзі приєдналися до решти. За півгодини всі зібралися в родинному будинку Дрезенів.

Четверо чоловіків у майже однакових чорних гарнітурах розмістилися в невеликій бібліотеці з вікнами, що виходили на безрадісний мокрий сад, майже безлистий о цій порі й від того ще більше понурий. Всередині кімнати пожовклі ряди книг, вкриті рівномірним шаром пилу, добре поглинали звук, тож присутні могли бути впевнені, що їхню розмову не підслухають. Попри те Франк фон Гарпе, довготелесий статс-секретар Міністерства закордонних справ, підвівся з крісла, де сидів поруч із раритетними виданнями просвітників, підійшов до дверей і про всяк випадок перевірив, чи ті добре зачинені. Його тонкі довгі пальці, мов змії, обвили дверну бронзову ручку у формі пташиного крила, після чого статс-секретар натиснув на неї і потягнув до себе. Двері не піддалися. З-під ручки стирчав короткий ключ, яким він сам їх замкнув на два оберти хвилин десять тому.

— Чудово, — коротко мовив Франк фон Гарпе й знову повернувся до присутніх.

Пальці його зісковзнули з ручки із такою ж зміїною плавністю. Він ще на мить затримався біля дверей, аби з висоти свого чималого зросту оглянути присутніх. При цьому статс-секретар злегка примружив ліве око, мовби цілився в них з невидимої зброї. «Приціл» затримався на червонощокому круглому чоловікові, який сидів біля вікна. Дивлячись крізь мутну від дощу шибу, він жадібно курив чергову цигарку. З попільнички на підвіконні стирчало кілька мертвих недопалків, з яких цей пан висмоктав їхнє тютюнове життя. Біля попільнички стояла напівпорожня пляшка сербської сливовиці та одинока склянка.

— Вас не було з нами на цвинтарі, пане Ніцпоне, — спокійно, але в’їдливо зауважив фон Гарпе.

Чоловік із цигаркою нервово смикнувся й відповів йому поглядом, сповненим ненависті.

— Мене не було? — повторив він верескливим голосом. — Так, чорт забирай, мене не було! Зір вас не підвів, ви добре помітили. Але забули, мабуть, що саме я привіз сюди труну з тілом Штефана. З Берліна в цей Богом забутий Бірнбаум! То як гадаєте, я мав право не піти з вами на цвинтар?..

— Не нервуйтеся, друже, — майже лагідно спробував заспокоїти його статечний вусань, що також курив, але не цигарку, а продовгувату бріарову люльку, — згоден, їхати більше доби в товаристві мертвяка — не надто приємно, але таке воно життя. Складається, знаєте, не тільки з приємностей, але й...

— Дивуюся вашому спокою, полковнику! — різко урвав його Ніцпон. — Це вже друга смерть. Точніше — друге вбивство... Вбивство одного з нас, я наголошую!

Після цих слів на коротку мить запанувала тиша. Здавалося, кожен обдумував його слова або ж просто не бажав підливати олії у вогонь яким-небудь необережним словом.

— Комісар Лютке в Берліні працює день і ніч, — озвався четвертий присутній чоловік, який сидів за столом, переглядаючи знічев’я дрібне письмове приладдя й статуетки римських легіонерів, що належали померлому Штефанові, — він знається на таких справах найкраще...

— Бовдур він, цей ваш Лютке, — не вгавав Ніцпон, хоч говорив уже спокійнішим тоном, — бовдур, бо не бачить очевидного зв’язку між убивством бідолашного Фелікса Ціммермана, яке сталося всього місяць тому в Курніку[6] і вбивством Штефана... Курва, я досі, щойно заплющу очі, бачу роздутий посинілий Феліксовий труп в очереті. В тому сраному озері!

— Озеро, до речі, дуже гарне, — незворушно мовив полковник, — і соснові ліси довкола нього розкішні. Лікарі кажуть, що таке природне поєднання дерев і води надзвичайно корисне для здоров’я.

Ніцпон кинув сповнений ненависті погляд тепер уже на нього, але змовчав. Здавалося, він боявся, що от-от просто зірветься з місця й учепиться кому-небудь в горлянку.

— Вам ніхто не радить, як керувати вашими фабриками, і ніхто не називає бовдуром, правда ж, пане Ніцпоне? — сказав чоловік за столом. — Тож не будемо давати передчасну оцінку роботі комісара.

— Йдіть ви всі до біса, — буркнув у відповідь той і, вхопивши пляшку, плеснув собі в склянку нову порцію горілки. — Ніхто з вас просто не думає про те, що може стати наступною жертвою...