Стефанія Лін - Ставка ненависть, Стефанія Лін

Ранок доводиться починати мені. Стою перед дверима спальні Деймона й безстидно стукаю. Йому час вставати, наскільки я пам'ятаю, у нього зустріч з кимось. Чесно кажучи, мало лізу у справи “Тріо компані”. Виготовленням машин, їх розповсюдження і тому подібне  мене особисто взагалі не цікавить, тим паче, що автомобіль мені найближчим часом точно не світить. Я просто не можу дозволити собі придбати його, навіть через декілька місяців можливості не буде. Не можу забрати ці гроші у власної сім'ї. 

— Прокидайся, красуне, — провокую хлопця. 

У двері щось прилітає. Закочую очі, хапаюся за ручку й повільно відмикаю їх.  Вперше дозволяю подібну нахабність. Зазвичай так глибоко у його внутрішній світ не лізу, але десь закінчується одне й починається інше. Деймон у ліжку, на спині,  сперся на лікті й зле оглядає мене з ніг до голови. Присягаюся, я за крок від смерті, де вбивцею був би Поузі. Поруч з ліжком палиця, одразу помічаю її, та намагаюся не розглядати. Леонардо Поузі розповів, що після страшної аварії його син втратив змогу займатися тим, що любив, адже травма не сумісна з футболом. Щось з коліном чи на кшталт цього, я не розпитувала. Наразі палиця йому потрібна лише вранці, коли тільки прокидається, й пізно вночі, коли нога втомлюється. 

— Що? — з викликом запитую. — Тобі час вставати.

— Вийди. — зле кидає.

— У тебе зустріч, — удаю, що не розумію тону.

Підходжу до шафи та відкриваю дверцята. Фактично все чорне. Якось до цієї миті не задумувалася про те, що його гардероб не має інших фарб, але зараз…. тут немає ані клаптику яскравого чи білого кольору. Класичні костюми, сорочки, футболки, шорти, кепки, буквально усе чорне, або темно-синє, близьке до чорного. Зате аромат темного шоколаду миттю заповнює легені. Одяг пахне Деймоном. 

— Що одягнеш? 

— З першого разу не розумієш? — цідить слова крізь зуби. — Я сам одягнусь. Краще завари кави.

— Я не служниця, — обертаюся до нього. — Я — тінь. Хочеш, щоб хтось заварював каву, то знайди собі домогосподарку. 

Він примружує темні очі. Кожного проклятого разу як гляджу у них, захоплююся поєднанням кольорів: уявіть нічне небо, не чорне, зате синє, проте настільки темне, що цей колір поглинає тебе усю. Ось який погляд у Поузі. 

— Просто вийди. — лунає холодно.

Дивлюся на чорну палицю з різьбою. Здаюся. Мабуть, він не хоче, щоб бачила у такому стані, хоча мав би вже припинити з цим, бо я бачила його п'яним, злим, розлютованим й роздратованим. Цього достатньо, аби знати, коли варто відступити. 

— За каву окремий рахунок, Деймоне. — відрізаю й залишаю спальню.

Поки крокую на кухню серце вилітає з грудей. Кожна сутичка щось рве у мені. Навіть не можу собі пояснити, що відчуваю, окрім розуміння — цей хлопець стає проблемою. Він збіса гарячий. Пекельний диявол, якого неможливо не бажати. Він грань, котра штовхає з одного кутка в інший: ось ти сердишся на нього, а ось не можеш відвести погляду. Кожна риса обличчя Деймона випещена природою й самим життям. Кожний погляд пронизує наскрізь. Кожне слово залишає рубець на серці, хай і не показую цього. З цим хлопцем все не так. Справа не просто у красивій зовнішності, хоча це досить вагомий аргумент іноді зависати розглядаючи його. Річ в іншому. Він просто інший. Весь світ не здатний стати йому рівним. Я не можу нормально описати який він. Неможливо пояснити те, що не осягає звичайний розум, це потрібно відчувати. 

Вмикаю кавомашину й зависаю на ній поглядом. Важкі кроки позаду сповіщають, що хлопець вже тут. Не обертаюся. Продовжую дивитися на електронне табло апарата й відраховувати з ним секунди. Потрібно спершу заспокоїти дурненьке серце, котре танцює, а тоді обертатися, інакше Деймон побачить все. А я не хочу. Тільки зрозуміє, що якась частина мене тягнеться до нього, все зміниться одразу. І точно не у кращий бік. Нехай краще страждає за своєю Айлою, ніж бачить мої емоції. 

— Ти зі мною їдеш?  Знайди собі сукню. 

Повільно повертаюся. Складаю руки на грудях, підкреслюючи короткий топ та джинси з високою талією. 

— Я не супроводжую тебе, я — тінь. Сяду десь неподалік, чи стоятиму. 

Він закочує сині очі.

— У мене зустріч з потенційним інвестором у маленьке відгалуження, де планується створення нового електрокара. Гадаєш, коли за нашими спинами буде блукати дівчисько, це буде нормально? Я не можу тебе прогнати, то будь ласкава, крихітко, вдягнися у щось нормальне. 

— Чим мої джинси заважають? 

Деймон вкотре кипить.

— Де тебе знайшов мій батько? — питання риторичне, Поузі точно знає, що відповіді не отримає. Він і не бажає, власне, тому й не розповідаю. 

— Я одягну сукню, — промовляю, коли помічаю як вилиці хлопця рухаються, а адамове яблуко напружене. — Хвилинку.

Повертаюся до апарата, наливаю каву й сиплю цукор. Собі одну ложечку, а Деймону сім. Розмішую й подаю каву. Сама швидко біжу у свою спальню. Роздягаюся до спідньої білизни й чую рик звіра. Хапаю сукню з шафи та сміюся. 

— Солодко, Деймоне? — під ніс питаю.

Двері у кімнату раптом злітають з петель. От подібного не очікувала. Так і завмираю у білизні притискаючи сукню до тіла. Втім, клаптик чорного кольору, — в тон Деймона, — не здатний заховати жіночі принади. Він застигає. Мовчки оглядає з ніг до голови, затримується поглядом на стегнах, а потім різко підіймає очі до моїх. 

— Тебе мати назвала Ліліт на честь демониці? 

— Ймовірно, — спокійно відрізаю. — А що? 

— Я ненавиджу солодке.

— Я все ще не розумію, — удаю дурепу.

Поузі глибоко вдихає. Він кипить і мене це збіса тішить. 

— Одягайся. 

Різко розвертається та йде зі спальні. Щоправда, двері так і залишає відчиненими, не ставить їх на місце. Хмикаю, одягаю сукню й швиденько взуваю підбори. Втім, і з ними я не дістаю чоловіку до підборіддя. 

***

Зустріч у ресторанчику в одному з елітних районів міста. Деймон всідається першим навмисно не відсуваючи стілець для мене. Ігнорую його нахабство. Сідаю сама та берусь за меню. За кілька хвилин до нас приєднується чоловік віком близько тридцяти років. Оглядаю його, відмічаючи діловий вигляд та суворий погляд. Деймону він поступається, проте досить солідний. Тоді обережно скошую погляд на Поузі. У віці двадцяти семи років він виглядає так, наче молодий Бог зійшов з небес покарати усіх нас.