Ясна Приведа - Офіс на відчепі, Ясна Приведа

По обіді до Ліки зайшла Моніка. Вся бліда, наче її намалювали крейдою і забули стерти. 

— Слухай, Лікуся!- якось непевно почала та.

Маю тобі щось сказати, але не певна - чи можу тобі довіряти?

— Ну, раз такі сумніви є - краще не кажи нічого, - видала Ліка. 

— Якого милого мені оце треба? - нервово думала Ліка.

—Та, перестань, Лік, я знаю, що ти - норм людина, але тут таке…

—Тоді кажи, що собі приробила?- вже спокійнішим голосом веліла Ліка.

—Знаєш Пітера з першого поверху? 

В нас з ним роман. Був, - запнялася на хвилю жінка.

—Нічого собі! Ти даєш кобіто! А на яке диво воно тобі?!! - випалила Ліка не відриваючись від клавіатури. 

—Спитай дурну бабу!!! А тепер він мене кинув, і в мене - депресія… кінець, - тихо добавила Моніка.

—Ее, дівче, не вішай носа! Усе, що сталося, вже позаду, тепер помисли - від чого ти депресуєш, - Ліка аж себе сама здивувала, звідки взялися такі поради.

Моніка десь ще з півгодини хлюпала носом і терла сльози. Виливала душу, чи насправді оправдовувала себе перед собою. За дармо страчений час, почуття, які розтріпали душу, за все, що собі наївно збудувала в уяві, а Пітер був лише чоловіком, який нічого не обіцяв. Ні добрим, ні поганим - звичайним, який не вмів любити.

Та ні, Боже борони, вона нікого не винить. Сама - дурне теля. Бо він - красень. Любив себе коло неї. Нарциси.

Юзеф…який так щиро любив її - просто відшила холодно. Навіть не встигла за всіма іграми роздивитися у собі і знайти хоч якісь почуття до нього.

Ліка знала Моніку десь зо два роки. Час від часу пересікалися у кафе. Моніка виглядала завжди шикарно. Зі смаком підбирала собі і одяг, і взуття, і прикраси. Дивлячись на неї, можна було подумати, що вона немає відбою від кавалерів. Жінка - ідеальна для любові, милування та носіння на руках ( час від часу ). 

Реально - було все навпаки. Років п’ять чи шість тому жінка перейшла через всі можливі перешкоди розводу. Її колишній залишив її майже з нічим. Змусивши витратися ще й на адвокатів. Моніка аж злягла. Дістала затяжну депересію. Вийшла звідти майже ціла. Трохи контузило, але руки та ноги - на місці. Відтоді - кожен наступний кавалєр, морочив голову і лишав її. Все, що Бог так достеменно зіткав у ній, просило лише взаємної любові. Але, на превеликий жаль. Такого не ставалося.

—Світ несправедливий до тих, хто не вміє вірно чути себе, - витерши почервонілого носика, - підвела риску Моніка.

—Піду я, красунечко. Геть зовсім тебе забалакала і залила морем…

Ліка у сто перший раз переконувалася, які жінки схожі між собою, коли впадають з головою у рій метеликів, а ім’я йому - дорога до себе.