Ясна Приведа - Офіс на відчепі, Ясна Приведа

Жіночий колектив на третину розбавлений чоловічим духом ( слабеньким ), то була бомба, в якій містився здурілий годинниковий механізм. Заводився сам і вибухав в місцях, де б ти ніколи не здогадався шукати. Управління жило своїм окремим життям, наповненим таємницями, плітками, підставами та любовними інтригами. Ага! Хто б міг подумати.

Ліка

Ліка припаркувала новеньке авто подалі від входу до офісу. Знала, які «добрі» люди працюють тут, то обов’язково хтось гримне  ( ненароком ) дверцятами.

Жовтий Мерседес ще пахнув новим автом, напевно буде одним єдиним у місті такого дивакуватого відтінку. Ну і хай!

 

Ліку дивували люди, які не любили кольорів, або надавали перевагу якимось вицвілим пастелям - що то за життя! Змарніле, без енергії. Бррр! Аж зморозило на хвильку!

 

Ліка піднялася на третій поверх до свого відділення. Принципово йшла пішки, добавляла будь-який рух, бо сидіння в офісі робило свою тиху справу. Тіло реагувало біллю то тут, то там.

 

— Варто переходити на нижчі обцаси, тобі вже не двадцять, дівче. Досить вузьких туфельок, - думала Ліка.

 — Буду йти повз кабінет головної, зайду і розповім про нову покупку - авто.

Хай їі з’їсть жаба. А чого б ні?! Головна за півгодини рознесе всім. Хай завидують. Люди, є і будуть такими. Можуть теж, але все тиснуть ті грошенята, наче зібралися жити триста років. 

 

Жаба мала одну чарівну властивість - коли доїдала дл кінця - випльовувала, а людина мала шанс перерости зависть. А як ні - все по колу.

— Якого дідька було робити це управління поза містом? Дарма трата часу щодня,- думала собі Ліка. Так престижніше - за містом, серед природи скляні коробки. Та, нехай їх болить голова. Не моє.

 

Ліка щиро бажала собі, аби не йти щодня повз кабінет начальниці, але - то була єдина дорога до свого кабінету. Головній, Ельжбеті, було вже далеко за сорок, а можливо трохи й за п’ятдесят. Ніхто достеменно не знав. Догадувалися. На уродинах всі кричали 30, і так з року в рік. Ельжбета мала двох дітей, які давно вже мешкали в Станах ( так поляки називали Америку ). Чоловік головної був затятим поляком, трохи марудною людиною і  ніяким чоловіком-штанами. Так принаймі описувала Еля ( так звали головну в офісі офіційно в очі, а поза очі - Бабище), коли він їй заливав сала під шкіру, її штормило тижнями, називала усіх різними іменами, а всі потаємно перешіптувалися - що він її зажене до гробу, а вона - всіх решта потягне із собою.

 

Всі пильнували її настрій, яким далі вправно керував Яцек ( дистанційно ), і аж коли наступав штиль, то аж тоді можна було спокійненько пити каву, зайти спитатися щось по роботі, а декому - рознести плітки по просторах міністерства. 

 

Тоді - день був для них продуктивнішим. Всі дивувалися, як вона з таким бридким характером - так довго на високій посаді. Говорили, що дядько її скаженого Яцека, вельми поважна особа серед міністрів, тому так є, як є.

 

Жіночий колектив на третину розбавлений чоловічим духом ( слабеньким ), то була бомба, в якій містився здурілий годинниковий механізм. Заводився сам і вибухав в місцях, де б ти ніколи не здогадався шукати.

 

Управління жило своїм окремим життям, наповненим таємницями, плітками, підставами та любовними інтригами. Ага! Хто б міг подумати.

 

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍