Роман Васильович Андріяшик - Романи, Роман Васильович Андріяшик
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Розділ перший
І
Мене розбудило гостре відчуття провини. Як у неврастеніків, подумав я. Шизок встає з ліжка з потребою бунту і починає сваритися, хто б йому не трапився перед очі. Собака буде побитий, кішці наступить на лапку, чоловік щось не таке вчинив, а дружина не так підсмажила яєшню. Нерви геть ошаліли, сказав я собі. Але ні ж! Десь у вищовбах каньйону глухо татакав важкий спарений кулемет. А я, — пригадав, — не маю чим відбиватися, бо вийшли патрони в дисках. Німець уві сні гасав навколо мене на баскому коні, в полірованому сідлі, обличчя його було перекривлене злою гримасою, він стискав у руці протитанкову гранату-макогін і щось кричав, дослухаючись до переривчастого лопотання кулемета, яке чомусь не переходило у перестрілку, — схоже, натискав на гачки якийсь причинний, — я немовби поринав у сон, з якого прокинувся із відчуттям вини, й починав міркувати, про що йдеться. Німець скандував: "Ще жодна жінка не зуміла пояснити жодного явища, навіть Софія Ковалевська і Марія Склодовська-Кюрі. — Тут мовби не вистачило моїх фізматівських пізнань у його ерудиції, бо він додав: — І Жорж Санд, і Айріс Мердок пішли в тлумаченнях людини не далі, ніж дозволяла їм їхня зіпсованість".
Розвиднілось, і я прокинувся остаточно.
Мене вразили розміри приміщення. Ми прийшли сюди вже поночі. При світлі камінів бовваніли якісь колони, півстіни було зашито дошками, Фріц Дорфман накидав звідти соломи, і ми впали на долівку, мов трупи. Перед тим три ночі куценіли в лісі біля багать. Тепер був дах над головою і не продував наскрізь гірський морозяний вітер.
Ця будівля, очевидно, мала якесь релігійне призначення. Я добув із соломи запилюжений шмайсер, витер почорнілою від вживання хусточкою, взявши по-есесівськи на груди, заходив по камінній долівці просторої, хоч танком розвертайсь, і розділеної навпіл колонами зали. Колони з чотирьох боків підперті скульптурними статуями Геракла й обрамлені запущеними в стелю коринфськими акантами. Очевидно, замість баз і валют приставили до мурованих колон одноформних гіпсових Гераклів після якоїсь руйнації, бо на стінах лишилися темні сліди валютних оздоб та іконних рам. Вигородку з дощок прикріпили до виступів вівтарної ніші. Бокові нефи праворуч від портального входу вдовбані у цілик гранітного щита. Тепер у них тримали нарізані дрова. Була тут і хорова галерея. До її основи перекинули залізні двотаврові балки і настелили склепінчасті секції перекриття. Я вийшов у двір. Виявляється, божниця складалася з трьох замкових веж з гострозубими дашками. Мабуть, залишки турецької фортеці або якоїсь оборонної споруди ще з римської епохи. Весь цей дивний комплекс був дбайливо обнесений високим щільним парканом. Неподалік — колодязь із журавлем і постамент з камінним хрестом, де святили воду.
Ведучи нас сюди, Дорфман зізнався, що тут він проживає, тут лишив дружину з глухонімою мамою та глухою наймичкою, сюди ніхто не навідується, крім старшого брата Ярнеста, який тримає помістя на плато, за кілька кілометрів звідсіль. Ця долина входить до зони гірського заповідника, де можна побачити накопичення земної кори за мільйони років у майже прямовисному перетині, — таких місць дуже мало на Європейському континенті, навіть в Альпах немає. Каньйон заглиблюється в товщу планети більш як на півкілометра.
Ми прямували на збірний пункт в Сату-Маре. Дорога пролягала через селище Деж уздовж залізничного полотна і битої дороги понад річкою Сомеш. Містки, тунельні переходи й залізниця були розбиті або пошкоджені німецькими бомбардувальниками, а шосе ми обходили, щоб не натрапити на військові підрозділи з-під Ясс: фашисти знаходили щілини в "котлі" і нищили все, що їм попадалося на шляху, я конвоював дванадцятьох німецьких полонених і зустріч з німаками не світила ні мені, ні полоненим.
Місцина справді вражала, хоч бачити можна було тільки лівий берег Сомешу, а він ще був у легкому серпанку нового дня. Кілометрів за десять звідси залізниця і цісарська дорога через напівзруйновані віадуки у двох місцях пересікали річку й до самого Дежа були прокладені лівим берегом. Ми двічі, ризикуючи життям, перебиралися з берега до берега, нарешті вузенька доріжка попід гірські стрімкачі довела нас сюди.
Згодом роздивлюся як слід, вирішив я і вернувся до молитовні. Обидва каміни палахкотіли сягнистим полум’ям, біля лівого, який огрівав веранду, чи прибудову-ванькирик, в глибокому м’якому крісла сиділа з милицями, випроставши ноги, стара жінка в чорному. Впоперек стегна звисав гачок для грані. Я вернувся й зачинив масивні ковані двері, встромив між клямри держак від армійської лопати.
Усі дванадцять "апостолів", як ангели волі, спали мирно в соломі (з-поза знищеного вівтаря) на червоно-плитяній долівці фортеці-резиденції для невільників. Я приніс води з колодязя, набрав казан картоплі з мішка, що стояв в одному з нефів, відсунувши поліна, запхнув казан у камін. В іншому нефі знайшов двадцятикілограмову бляшану банку яблучного повидла, звідтіля ж узяв казан на кип’яток.
Полонені покотом лежали головами до загородки, наче трупи. Обличчя бліді, типово кістляві, гірняцькі. Як у того полковника, що несподівано виник з модринового переліска, — на білому коні, з піднятою рукою, мов ожилий пам’ятник якомусь легендарному полководцю (спершу ніхто не помітив, що він стискав протитанкову гранату). Ми скупчилися біля перекинутого й надгорілого авто на узбіччі дороги із похиленим на кермо мертвим водієм. Полковник скомандував шикуватися вряди, загукав: "За фюрера, вперед!" Всі ми отетеріли, бо
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Романи, Роман Васильович Андріяшик», після закриття браузера.