Роман Васильович Андріяшик - Романи, Роман Васильович Андріяшик

він висмикнув щоку. Полонені впали під авто, я ж випустив у полковника довгу, до останнього патрона, чергу, він з конем звалився між дерева, і пролунав вибух. Ніхто з нас не постраждав. Полковник навіть не застогнав. Кінь здригнув ногами і витягнув дутою вихрасту шию. Я зняв з полковника пояс із парабелумом, а з колін забитого шофера узяв шмайсер. На сидінні висіла торбина з ріжками.

Фріц Дорфман лежав під дверима до притули. Я йому доручив нести свій автомат без жодного патрона в диску. Припертий до одвірка, автомат стирчав у головах полоненого. Я ліг у змервлену солому трохи подрімати.

II

І знову розбудив мене клекіт кулемета. Десь стороною прогудів літак. Десь на повороті валували танки. З оточення проривалися німецькі війська. Фронт відкотився мало не до Берліна, а тут все ще розгортають бойові порядки, гримить канонада, шнигають ар’єргарди і розвід-роти, блукають польські, югославські, словацькі партизанські загони, западає тиша — й несподівано з’являються якісь авангарди, вдень і вночі тягнуться механізовані колони і піші товпи пошарпаної піхоти. Наші тилові частини уникають фашистів, а фашисти намагаються обійти наші резерви. В розвідшколі мене вчили, як користати з хаосу, але тут я — нуль, бо я конвоїр і відповідаю життям за оцих дванадцять полонених "ангелів" з пекла.

У хаосі кмітливий, зорієнтований розвідник завжди володіє ситуацією. В хаотичній обстановці він полководець, митець, Господь-Бог, а ще коли він опирається на добру інформацію — то це генеральний штаб нападу чи оборони. На жаль, Трансільванія не просто хаос, а якесь безгарбуззя, наше командування зробило величезну помилку, запланувавши "котел" на цій міжнаціональній території. Тут кожен фермер — держава і нація, це не яка-небудь інтернаціональна мішанка, а суміш незалежних одиниць, які поважають власну самостійність і готові за неї вмерти. Марксистам-ленінцям цього не збагнути. Я велів їм розмовляти лише німецькою мовою, але "вони", — ці мої полонені, — перемовляться якимось сленгом, який складається з покашлювання, кумкання, фіфікання і окремих, незрозумілих мені, слівець. Вони вже немовби щось знають, до якогось висновку прийшли і дивляться на мене зверхньо, наче не я їх конвоюю для відправки в Сибір, а вони конвоюють мене. Чи я вже став підозріливим, як наші боягузливі вожді, які воюють на глобусах мільйонами крихітних солдатиків. Підозріння — погана прикмета. Якби розвідникам дозволялося вести щоденник, я занотував би, що підозріння заважає бачити велике не тільки у великому, але й у малому. Звичайно, нікчемна банальність. Але якщо це стосується "великих", то в цьому спостереженні є доля істини.

У притулі Фріцової цитаделі заскрипіло ліжко. Там спала його вагітна дружина, доношує останні дні, можливо, усім братством станемо хрещеними батьками. І я щосекунди повинен бути напоготові, кажу собі подумки. Дома людина почуває себе по-особливому незалежною. Взагалі, головний мотив і мета трансільванців — здобути собі волю. Того я і не вмію назвати без додаткового смислу Фріцове пристанисько. Це і божниця, і фортеця, і самітня із запахом гріха і страху, і замок безпритульних, і молитовня вихрестів, і базиліка невдах, і… цитадель. Хоч в остаточному підсумку я все на світі готов принизити і знецінити — в цьому випадку до цього домішується побоювання. Велике побоювання, що не слід довіряти, не можна покладатися, небезпечно чинити те-то і те-то. З подібним кодексом поведінки інший здурів би, як той німецький полковник, якого я зняв з коня автоматною чергою, мов глечик з кілка, але я повторюю собі: я все витерплю, і не таке наварювали, та виїдали. Справді-бо! І не таке бувало. За роки війни я, здається, спізнав усіляких мерзот. Від Малахового кургану до Пєтроса звідав такого, що не придумає сатана. А коли врахувати, що я і у відступі протупцявся від Говерли, — тобто майже Пєтроса, — до малахового кургану, — то всього, що зазнав, вистачило б для роду й родоводу на добрий розвідбат невигаданих Дон Кіхотів.

"На війні — як на війні" — взяли собі взавжиток усілякі штабовики, які возять задистих молодиць у недосяжних для гаубиць наметах…

Але чого вона мотлошиться, ця Фріцова породілля? Ну як найбільша церковна миша! Дивно, як Фріц побував тут, щоб зачати потомство? Хіба можна сказати, що "війна народила дитину"? Хто таке чув?! Абсурд! Навіть не анекдот. Святий дух під кулі не потикається, щоб звершити непорочно. Господи, прости злого язика, але було б святотатством… Не могла Патриція заживотіти від Фріца, якого мобілізували до армії ще до походу Гітлера проти Сталіна. Тоді Румунія і Угорщина виставили проти Москви по тринадцять велосипедних дивізій. А може? Може, відпускали з фронту за доблесть, за вірну службу?

Вертаючись думками до становища моїх полонених, я в голові своїй ще раз підкреслюю: будучи дітьми волі, вони щосекунди готові на все. І їх, і мене врятує дисципліна характеру. Трохи відпустиш віжки — і все піде сторчголов. Дванадцять чоловік я не встигну перестріляти, бодай один огріє мене ломакою. Взагалі, оцей рейд у полон — це похід у Содому, цілковита авантюра, ще одна ганебна витівка бездарного майора Остапенка. Досі чую його смішок: "Але ж ти — боксер!"

Важливо не перебирати міру, бо настають часи рівноваги: зуб — за зуб. То є Бог? — запитають курди турків, коли Анкару потрясе землетрус. Вирівнювання відсуваються помимо людської волі, стихійно, серед хаосу і завдяки хаосу. Головне — зберегти почуття міри, не поскупитися і не пересолити. Це — щодо мене, а вони — як знають.

Патриція щось перетрублює в причепі до твердині, щось перебирає, гризе, шкрябає і пристукує. Начебто щось розвішує по високих, сліпих від дороги стінах, пересуваючи по долівці стільця.

Скриплять матрацні пружини. Клацає молоток. Фріц спить під дверима непробудним сном. Може, йому сниться вже сповитий синочок? Чи донечка. Раптом хтось гримає у двері божниці. Я висмикую з клямрів держак, рву на себе двері і, готовий стріляти, впираюся дулом автомата в груди огрядної низькорослої жінки з білим пушком на верхній губі. Вона злякано розводить двома кошиками в руках. Здогадуюся, що це Дорфманова наймичка, вернулася з хутора. Показую їй, щоб заходила, і, приклавши пальця до рота, даю зрозуміти, щоб не шуміла. Вона киває, якусь мить дивиться на сонних полонених, зникає в крайньому нефі. Десь у глибині зблимує свічка, жінка стелить канапу, і її поглинає темрява. Підкинувши у каміни полін й відсунувши казани від вогню, я теж вмощуюся на солому: ще поваляємось, нема куди поспішати.

Знадвору долинає тихий шелест річки. Видно, в горах випали дощі чи кинуло мокрим снігом, прибуває вода. Таке враження, що