Карл Раймунд Поппер - Відкрите суспільство та його вороги

філософи також шукали авторитарні джерела знань і знайшли в основному два: відчуття задоволення або страждання — моральне почуття чи моральну інтуїцію щодо того, що є істинним чи неправильним (аналогічні сприйняттю в епістемології фактуального знання) — і, з другого боку, джерело, яке називають «практичним розумом» (аналогічне «чистому розуму», або здатності «інтелектуальної інтуїції» в епістемології фактуального знання). Суперечки навколо питання про те, чи існують усі, чи лише деякі з цих авторитарних джерел морального знання, точилися постійно.

Я вважаю, що це не що інше, як псевдопроблема. Суть полягає не в питанні про «існування» будь-якої з цих здібностей — надто розпливчастому і сумнівному психологічному питанні,— а в тому, чи можуть вони бути авторитарними «джерелами знання», що постачають нас «даними» чи іншими визначеними відправними точками для наших побудов, чи принаймні системою посилань для нашої критики. Я заперечую, що ми володіємо будь-яким авторитарним джерелом такого типу як в епістемології фактуального знання, так і в епістемології знання норм. Я також заперечую, що ми потребуємо будь-яку таку визначену систему посилань для нашої критики.

Як ми навчаємося норм? Як у цій царині ми вчимося на наших помилках? Спершу ми вчимося наслідувати іншим (в даному разі ми робимо це шляхом проб і помилок) і так учимося дивитися на норми поведінки, як наче б вони складалися з фіксованих «даних» правил. Тоді ми відкриваємо (також через проби й помилки), що так само припускаємося помилок — скажімо, можемо завдавати прикрощів людям. Тож ми можемо навчитися «золотому правилу», але невдовзі знаходимо, що здатні невірно складати думку про позицію іншої людини, про підмурок її знань, про її цілі та норми; на наших помилках ми вчимося дбати про людей навіть більше, ніж вимагає «золоте правило».

За загальною думкою, такі явища як співчуття та уява, можуть відігравати важливу роль у цьому розвитку, але вони не є авторитарними джерелами знання — не більше за будь-яке з наших джерел знання у царині фактів. І хоча дещо, на зразок інтуїції про істинне й хибне також може відігравати важливу роль у цьому розвитку, воно так само не є авторитарним джерелом знання. Оскільки сьогодні ми можемо не сумніватися у своїй правоті, а назавтра відкрити, що припустилися помилки.

«Інтуїтивізм» — така назва філософської школи, що вчить тому, ніби ми маємо здібність чи здатність інтелектуальної інтуїції, яка дозволяє нам «бачити» істину. Отож, те, що нам видалося істинним, повинно насправді таким бути. Це, отже, теорія про певне авторитарне джерело знання. Антиінтуїтивісти, як правило, заперечували існування цього джерела знання, стверджуючи водночас існування іншого джерела, такого як чуттєве сприйняття. На мою думку, обидві сторони помиляються — з двох причин. По-перше, я обстоюю існування чогось на кшталт інтелектуальної інтуїції, яка дає нам відчути якнайпереконливіше, що ми бачимо істину (що заперечують супротивники інтуїтивізму). По-друге, я стверджую, що ця інтелектуальна інтуїція, хоч і дуже потрібна, часто вводить нас в оману в найнебезпечніший спосіб. Таким чином, ми загалом не бачимо істини, коли найбільше переконані в тому, що бачимо її, і мусимо на помилках навчитися не довіряти цій інтуїції.

Чому ж тоді ми мусимо довіряти? Що нам слід прийняти? Відповідь така: по-перше, тому, що ми приймаємо, ми мусимо довіряти лише у пробному плані, завжди пам'ятаючи про те, що ми володіємо в кращому випадку частиною істини (чи справедливості) і можемо припускатися принаймні певних помилок і складати деінде невірну думку — не лише стосовно фактів, а й також стосовно прийнятих норм. По-друге, ми можемо довіряти (навіть у пробному плані) нашій інтуїції лише тоді, якщо дійшли до неї внаслідок багатьох випробувань нашої уяви, багатьох помилок, багатьох перевірок, багатьох сумнівів і критичних пошуків.

Можна побачити, що ця форма антиінтуїтивізму (або, як може, вочевидь, дехто сказати, інтуїтивізму) радикально відрізняється від колишніх форм антиінтуїтивізму. Також можна зауважити, що в цій теорії є один суттєвий компонент: ідея про те, що ми можемо не досягнути — очевидно, завжди — певної норми абсолютної істини або абсолютної справедливості, як у наших думках, так і в наших вчинках.

На все це можна заперечити, що незалежно від прийнятності моїх поглядів на природу етичного знання і етичного досвіду, вони все-таки є «релятивістськими» чи «суб'єктивістськими». Адже вони не запроваджують ніяких абсолютних моральних норм — у кращому випадку вони показують, що ідея абсолютної норми є певною регулятивною ідеєю, корисною для тих, хто вже навернутий, хто вже жадає відкривати чи шукати істинні, обгрунтовані чи добрі моральні норми. Моя відповідь полягає в тому, що навіть «встановлення» (скажімо, за допомогою чистої логіки) абсолютної норми чи системи етичних норм не змінило б нічого у цьому відношенні. Припустімо, що ми досягли успіху в логічному доказі дійсності певної абсолютної норми чи системи етичних норм, так що могли б логічно довести певній особі, як їй слід діяти; але і в тому випадку та особа могла б не зважати на це чи просто зауважити: «Мене не обходять ваше «повинен» чи ваші моральні правила анітрохи, не більше за ваші логічні докази чи, скажімо, вашу вищу математику». Таким чином, навіть логічний доказ не може змінити принципову ситуацію, коли етичні (чи будь-які інші) аргументи можуть вразити лише того, хто ладен сприйняти ці речі всерйоз і дізнатися про них. Ви не можете змусити кого б то не було за допомогою аргументів приймати ці аргументи всерйоз чи поважати свій власний розум.

16. Дуалізм фактів і норм та ідея лібералізму

Я стверджую, що дуалізм фактів і норм є однією з основ ліберальної традиції. Адже суттєвою частиною цієї традиції є визнання існування в нашому світі несправедливості і рішучість спробувати допомогти її жертвам. Це означає, що існує, чи можливий, конфлікт, або принаймні розрив, між фактами й нормами: факти можуть не досягати справедливих (обгрунтованих чи істинних) норм — зокрема ті соціальні чи політичні факти, що полягають у фактичному прийнятті чи запровадженні в життя певного зведення законів.

Інакше кажучи, лібералізм спирається на дуалізм фактів і норм у тому розумінні, що вірить у пошуки ще навіть кращих норм, зокрема в царині політики та законодавства.

Одначе такий дуалізм фактів і норм заперечили деякі релятивісти, котрі протиставили йому такі аргументи:

(1) Прийняття пропозиції, а отже, норми, є соціальним, політичним чи історичним фактом.

(2) Якщо прийнята норма оцінюється за допомогою іншої, ще не прийнятої норми й виявляється недостатньою, то ця оцінка (хто б її не робив) також є соціальним, політичним чи історичним фактом.

(3) Якщо оцінка такого роду стає