Роман Васильович Андріяшик - Романи, Роман Васильович Андріяшик

вчинках. Відкриття університету стане актом завершення германізації краю, поличником для безвольних русинів і бундючних волохів. Григорій Воробкевич написав мені: нехай ця, тобто німецька, культура і в німецькій одежі, але це культура, а не варварство, бо сам із себе народ не може чимось стати. Тепер ти можеш зрозуміти засади мого сепаратизму?

— Ти надто категоричний у всьому і дуже швидко міняєш свої погляди.

— Залежно від обставин. Щось корисне для народу можна нині робити в тому разі, коли стаєш під ті чи інші знамена.

— Перша свічка, яку зліпила людина, догорівши, народила думку про Бога і про смерть. А до цього все, що горіло на очах в людини, горіло без певного смислу і значення. Ми запізно думаємо і запізно виправдуємося перед історією.

— Але свічка все-таки символ смерті, а не життя. Ми хочемо полум’я, справжнього багаття розвою, тому доводиться бути дипломатом, а не лиш поборником справи.

— Господь би вам очі заплював, пани дипломати, та й ваші справи, в яких черв’яками свій вік, як у хрону, живете. Орудою своєю ви тільки глибше закріпачуєте люд. Після розмови в Киселицях Гакман запросив мене на гостину в офіцерському мундирі. Та я не пішов.

– І ти вважаєш, що це добре?

— Не про мову чи віру треба нині говорити. Не до захоплень сутичними перестрілками. Треба говорити про народ, від народу, іменем народу. Народ підточується не поганістю батьківства, а відсутністю батьків. Де ви, заступники народні, в історичній цілості народу, в його часовій повноті для наступних віків?!. Дипломати!.. Та… проклятуща моя натура! Чого я з тобою лаюся?! Сідаймо до чарки. Ще ти мені станеш ігнорантом, батьку милий. Тільки через те, що не розуміюся на німецькій дипломатії. Гнила солома політичної грамоти. Сідай за стіл, паничу. Не перерубав я твого лісу, а ти мого, та й не будемо заганяти рибу в чужий сак.

— Ти маєш на увазі Sotictatea pentru cultura si literatura?

— Боже, які ж ви, політики, конкретні у власній історії!

— В той час, коли від поту зброя мусить червоніти…

— Хоча б так. Месіанізм і містика мені так само обридли. Якесь безкриле самоіснування.

— В надрах апостольства.

— Безперечно. Мене болить, і я не хочу йти в країну загадкових сфінксів. У праджерела тіней та ворота будучини. Мене болить моя Буковинська Русь. І Червона Русь, Закарпатська, і Велика, і Біла, і Мала у єдності небес і мого, руського, походження. Мій сепаратизм — єднання для життя, а не для того, щоб когось пережити чи вижити, і основи іншої я не шукаю, як тієї, щоб людьми стати і людську велич з гонором у світ нести, щоб всі народи шанували та й обдаровані ми з ними навзаєм були. Тим часом в пасквільній "Лопаті" висміюють Шевченка і Чернишевського, а я хворий їхніми вселюдськими хворобами став й готовий наслідувати до божевілля наслідувань. На щастя, так лиш в самоті. Коли хоч ти ось тут, я чую силу і призначення. Сідай вже, не ходи. Я переклад Шекспіра злагодив та й розмовляю то як блазень, то як король, і мовою, і віршами. Прости. З поезії виходиш п’яний в день тверезий, тебе й візьме пушкар-жандарм, немов з корчми. Та пий, товариш твій вже спить. А я хотів сп’яніти, бо несила в слова убгати… Де-то ті слова?!

— Ти хоч знаєш, чому не друкують тебе у Львові?

— А звідки знати? Комусь колись зрубаю голову та покладу на палю. Я гуцул.

— Вкотре повторюють: у віршах Федьковича пробивається українофільство, котре в духівництва більш не має симпатії.

— Усе йде в мене не так, як повинно б. А ваші літературні монополісти мене донищують.

— То чому не створюєш свій літературний край, на що я уповаю?

— На пенсію, яку мені дає корона за пограбовані по Європі міста й солдатські кладовища? На вдовині сльози засную часопис? Тут і так з кожної шпари визирають середньовічні часи і захланність. Знаєш, братчику, я почав думати про власну смерть. Українці сваряться, аби що-небудь зробити. А я в них гордий геній упослідженого людства. Я не вмію дихати духом лжеперемін і пристосовництва. Я навіть до мами, що вмирає, не вмію як слід підійти. Я щойно втратив кохану. Мені треба було народитися на тисячу миль від сторонців чи на тисячу років вперед. Ти ніби приїхав, щоб надивитись на диварні штуки дивогляда.

Гірка біда — не мати серця в грудях,

Та гірша є: їх двоє в грудях мати…

— Юрію, ти писав мені про безлюддя епохи. Про розколини душі, про алкоголь, який єдиний тебе єднає з простолюдом, про працю для народу, про свої невдоволення всім, в тому числі й собою, про свою амбітність і перенаселення фантазії людьми з вигаданого світу, про свою вселюдську вдачу — цілувати в руку і не коритись, про перо, сильніше за гармати… Ти мені про це писав… Але я бачу, що ти йдеш, не зупиняючись, та куди?

— За світом йду.

— За світом в Сторонці?

— Так. Тут мені за все заплачено зрадою.

— Я хочу випити, бо мені важко з тобою розмовляти. І вип’ю знаєш за що? За те, щоб ти внезабарі перебрався до Львова. Ти тут скиснеш у наполеонівських плачах, а там будеш воювати, перемагати, утвердишся не в самоті мислення, а в діях, які здобудуть оцінку. Ти там дуже потрібен, хоч на Буковині не менше. Знання чужого життя подвоює життя, а ти тут замкнувся на власному, того й задумався про смерть. Треба тобі звідси виїхати. — Я до вашого аристократизму не надаюсь.

— А коли тебе тут звинувачують у тісних зносинах з найпростішою голотою — це краще?

— Так.

— Вибач, але я переконуюсь, що світ починає тебе втрачати.

— Мені байдуже.

— Ой, ще заплачеш, братчику! Ой заплачеш.

— Твій приятель ось заснув. Ато це?

Танячкевич зневажливо махнув рукою й, навіщось задувши один із свічників, надпив із поставця. Відтак надкусив шматочок вудженої дичини, зробив якусь театральну паузу й прочитав Федьковичеве:

Вони, як ніч з землею,

Одне в одне зійшлись.

Федькович зняв з клинка гітару.

— Я буду стиха, бо ненечка нездужають.

Возьміть мене на топори,

Занесіть мня в сині гори,

В сині гори занесіть мня,

На біл камінь положіть мня;

В чорній горі положіте,

А самі ся розійдіте;

Срібло, злото забирайте,

А самі ся розходжайте —

І топірці занехайте,

Людська кровця — не водиця,

Проливати не годиться…

Наступного ранку з поштовим візником із галицького боку добився ще один гість.

— Яків Гудик і Гнат Гарасевич