Роман Васильович Андріяшик - Романи, Роман Васильович Андріяшик

ще лиш підступають до порогів літератури, — відрекомендував незнайомців Танячкевич. — Оба вбачають у тобі свого вчителя, Юрику. Так само і я вважаю, хоч бачу, що впав ти мені на дух і не стараєшся побороти свою долю думою, як наш великий Тарас.

Коли ж ти нам стрепенешся Христом воскреслим, орле сторонецький?

— Не квап, — майже з обуренням відказав Федькович. — Часи і будні впокорили навіть високу свідомість Шіллера.

— Але Байрон не сходив з барикад.

— Він не відав, що таке азбучна війна та "цілуй задок" од Віслока до Камчатки. Ходімо, я вам покажу іще з росою свої квітники.

Навесні він власноруч розорав левадку, на якій офірував збудувати церкву, і засіяв спровадженими із Сучави та Чернівців квітами. Дерева за його рукою всихали, а квіти взялися барвистим килимом, навіть з червневої розсади прижилися гвоздики від Олександра Волянського з погідних південних Розтоків.

Данило Танячкевич, нічим не визначний співробітник напіветнографічного журнальчика "Вечорниці" у Львові, й далі розмовляв з постом наставницьким тоном. Господар поводився чемно, але в ньому закипала гроза. Тим паче що молодики від літератури Гудик і Гарасевич огидно зазирали в рот, гадаючи, що Федькович тільки те й робить, що розсипає золото в словах. А збити Танячкевича на просту й природну бесіду не знаходив уміння.

— Коли закладатимеш храмок, я пришлю тобі столичного архітектора.

— Віденського? Краківського? З римсько-візантійських? Танячкевич засміявся.

— Нашого, львівського. Львів — столиця "Малої Азії".

— А-а!..

— Йозеф Главка, — вперше заговорив Гнат Гарасевич, — створив з гуцулів будівничу школу в Чернівцях.

— На будівництві митрополичої резиденції?

— Так. Мій браток набуває в ній фаху. Між іншим, там все робиться руками місцевих майстрів.

— Мою церкву зведуть самі сторончани, — мовби між іншим, кинув Федькович.

— А дім новий збираєшся покласти?

— А дім я зрублю сам. Лиш деревину стартакую в Перкалабі.

— Яка розкіш! — Танячкевич, склавши на грудях руки, замішувався на квітники. — Ти чудотворець, Юре! Ато б міг подумати, що в цьому скляному загір’ї можуть квітувати магнолії і нарциси, братчики і чорнобривці, паничі і гвоздики! Яка попівна, браття, не прийде кохатися з поетом до цієї берези, коли тут така краса! Це ж райський закуток, що аж намовляє згрішити з чесною дівицею.

— Два морги городу відпускаю громаді під школу. А попри дорогу зорудую виміст для танців. Під навісом музики, леґені з дівчатами в крузі, лиш рясні спідниці парасолями здуваються в шалі гопака. — Федькович розкотисто розсміявся, відтак додав: — А шинок звелю розвалити.

— А де черпатимеш в свої барилки?

— Барилки я тримаю для таких нудних гостей, як ти, Танячкевичу.

— Постривай, ледарю. Я приїхав з хлопцями, щоб тебе проекзаменувати в твоїх німецьких поезіях. Мене Кость Горбаль послав, прочувши, що ти вже і Довбуша та Гінду твориш німцями, Мазепу і Хмельницького, циганку Азу і Сафата Зінича…

– І ведмедя в пасіці, — сміючись, перервав Танячкевича Юрій.

— Ти нам сьогодні влаштуєш вечір своєї німецькомовної поезії, і ми хочемо з тобою щиро поговорити, — серйозно мовив Танячкевич.

Ось воно що! Горбаль листується з Нойбауером, а він послав "блискучому німцеві" півсотні віршів і початки двох драм німецькою мовою. Горбаль вдруге забив тривогу, побоюючись, що Федькович зовсім перейде на чужу мову. Знову зустріли день в пустотах вітрів. Мати — повія, батько — дурень, а доньки — стогові суки. Німецькою я писав і писатиму, смакуючи самовираз. Я не покладаю надій на те, що стану співцем Німеччини, як думає Ернст.

Горбаль будує стіну недовіри, а ці намагаються перетворити її на стіну зневаги і мовчання. Добре, я вам влаштую вечір німецької поезії.

Я дам вам можливість зазирнути до моїх щоденників ще при житті.

Sich, Vater, hir die Jungfrau mild.

Der Tugen trenes Ebenbild.

Wenn auch an Gold und Geld nicht reich,

An Gute ist ihr niemand gleich.

Ich liebe sie und liebe sehr,

Sie liebt mich auch nicht weniger.

In ihr fand ich mein Ideal, —

Nun segne, Vater, meine wohl[170].

Яке вам діло до того, що я розмовляю з коханкою німецькою мовою? А вам не соромно сідати на підслухи до Нойбауера, в кабінеті якого я зайнявся любощами з німкенею? Чи ви проти мого зізнання перед німцем, що я…

Hohn übers menschliche Sczücht

Und alles das, was, sie ersonnen[171].

Добре, я влаштую вечір німецької поезії, пани ревізори із столиці "Малої Азії". Недарма ж так прозвала цей край наш німчура. Таки Азія. Нагла й зарозуміла. В надзмогах своїх перезмог. Я напишу і Горбалеві, і Нойбауерові, до чого вони докотилися зі своїми епістолами: в моєму домі ревізори. Ключі від моїх скринь в руках жандармерії! Ніби я вже сконав чи раб безправний товстозадого, як баба, поліцая. Ніби мені мало моїх домашніх, хатніх контролерів і пліткарів! Ну що ж, не тому могила, кому спорядили, а тому, кого закопають. Хай вам буде по-вашому.

Він обводив їх царинами, показавши село з усіх сторін світу, а вони ні-ні та й поглипували на Дашкевиччин осідок, омитий в півкола Путилівкою: таки мальовнича й благословенна міцна зоддаля, таки там здаля рай для ока, для поетичної душі розгін. А насправді глухий кут і острів смерті. І церковця немов трупарня в кладовищі, а кладовище наче стервисько за валом спаленого тифом міста. Лиш гори в оксамиті смерек та синє небо ще живуть. Над захованими і безіменно згадуваними кістьми живих і мертвих. Над оподаткованою людським виродженням околицею. Над погрозливим протестом самої землі.

За стінами часу…

Через кілька днів на Бісків вирушив загін жандармів. У Вижниці ці тупі й слухняні для розправ безстатеві мули відбули спеціальний інструктаж, їм описали замкнених від світу лісорубів на скитах, навчили розставляти капкани на втікачів, як влаштувати облаву, щоб "навіть заєць не проскочив". Губріх і Августак тим часом завітали до Федьковича.

— О, gutten tag, Maestro! — привітався Губріх, озираючись на завалені книжками ослони й шукаючи, де б примоститися та видихати зопрілу ситість грудей. — Доброго дня, доброго… Ось я звільню для себе цю табуретку. Астма. Я, власне, щоб ви таки навчали моїх діток розуму. Анна за вами тужить. Марія, Кароль, Оттон, їда — просто в нестямі від ваших уроків та розповідей. Ви навіть не сказали мені, що обриваєте лекції і більше не прийдете. Що трапилося, пане Федькович?

– Їздив у діл женихатися, пане Губріх.

— Це добре діло, але, гм… у мене Анна на виданні і, здається… здатна in einem Wahn befanden sein. Як ви розумієте, стати… жертвою своїх ілюзій. А у вас, виявляється, Zucker auf der