Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

І на цій думці зауважила, що ззаду, обганяючи колону, хтось біжить — якийсь коротун із пов’язкою на очниці. А тогоденні Адолінові охоронці з Четвертого мосту проводжають його сердитими позирками.

— Ґазе? — полегшено промовила Шаллан, коли той підбіг до неї із якимось пакунком під пахвою.

Її побоювання, що цього солдата прирізали десь у завулку, були безпідставні.

— Даруйте, вибачайте, перепрошую, — запримовляв новоприбулий. — Ось, надійшла. З Вашої Світлості два сапфірові броами.

— За ось це? — спитала дівчина, взявши пакунка.

— Еге. Ви просили знайти, і я — вхопи мене буря! — таки розшукав.

Здавалося, що він пишається собою.

Дівчина розгорнула прямокутного пакунка й побачила книжку, на палітурці якої стояло: «Слова Променистого ордену». Обрізи були пошарпані, сторінки поблякли, а в одному місці, вгорі, її навіть плямувало хтозна-коли розілляте чорнило.

Нечасто Шаллан так раділа, отримавши річ у такому поганому стані.

— Ґазе! — вигукнула вона. — Ти просто чудо!

Той широко всміхнувся і тріумфально глянув на рослявого Васу, який закотив очі й пробурмотів щось таке, чого Шаллан не розчула.

— Спасибі, Ґазе, — подякувала вона. — Від щирого серця спасибі.

***

Із плином часу один день змінював другий, і Шаллан виявила, що надзвичайно радіє можливості відволіктися на книжку. Бо армії просувалися десь так зі швидкістю табуна сонних чалів, а пейзаж насправді здавався їй досить нудним, хоча — з огляду на сказане під час попередньої вилазки на Рівнини — вона нізащо не зізналася б у цьому Каладінові або нареченому.

А от книжка — книжка була чудова. А ще від неї робилося прикро.

«І що ж за “нечестива марнота” призвела до Ренегатства?» — думала дівчина, занотовуючи цю цитату собі в записник. Тривав другий день мандрівки Рівнинами, і вона погодилася їхати в кареті, яку надав Адолін — але сама, без компанії (княжича спантеличило її небажання взяти до себе Маррі, проте Шаллан не хотіла пояснювати покоївці присутність Фрактала).

Кожному ордену Променистих лицарів був присвячений розділ, де йшлося про їхні традиції, здібності та погляди. В книжці було відверто зазначено, що сказане великою мірою ґрунтувалося на чутках — адже її писали за двісті років після Ренегатства, коли факти, перекази й забобони встигли добряче перемішатися. А до того ж усе це було викладено діалектом давньоалетійської (чи не звідси така кострубата назва?) за допомогою протописьма, яке передувало повноцінній графіці — сучасній жіночій. Шаллан витрачала чимало часу, прояснюючи «темні місця», й подекуди підклика́ла когось із учених Навані, щоб запитати значення певного слова або попросити щось розтлумачити.

І все одно чимало дізналася. Наприклад, що кожен з орденів мав власні Ідеали, тобто критерії, за якими визначали майстерність лицаря. Одні з них були чітко окреслені, а інші залишалися на розсуд спренів. А ще, що в одних орденах давали свободу дій, а в інших — як-от Вітробігуни — плекали командний дух і жорстку ієрархію.

Відкинувшись на спинку сидіння, Шаллан розмірковувала про описане в книжці. То, виходить, крім неї та Ясни, з’являться й інші? Чоловіки, що здатні плавно ковзати землею, наче невагомі, та жінки, чий дотик плавитиме камінь? Кілька проникливих підказок надав і Фрактал, але здебільшого він ставав у пригоді, повідомляючи, що з прочитаного було схоже на правду, а що не відповідало дійсності й ґрунтувалося на чутках. Його спогади були фрагментарні, але, слухаючи, про що мовиться в книжці, він нерідко пригадував щось іще.

Тієї миті спрен саме вдоволено гудів на сидінні поруч дівчини. Карета налетіла на якусь нерівність — адже місцевість була досить пересічена — зате, сидячи в ній, Шаллан могла читати й водночас звірятися з іншими першоджерелами (в сідлі таке було б практично неможливо).

Проте тут вона почувалася немовби під замком. «Не кожен, хто намагається подбати про тебе, робитиме це так, як твій батько», — рішуче сказала собі подумки Шаллан.

Адолінове попередження про «дискомфорт» так, звісна річ, і не справдилось. Попервах від сідла їй трішки боліли стегна, але з Буресвітлом усе як рукою зняло.

— Ммм, — видобув Фрактал, переповзаючи на дверцята карети. — Ну ось, починається.

Дівчина визирнула з вікна й відчула, що на обличчя впала краплинка дощівки. Каміння, намокаючи, темніло, й незабаром повітря зволожила тиха мжичка — невагома й приємна. Нехай і дуже холодна, вона нагадала Шаллан дощі Я-Кеведу. Хоча здавалося, що тут, у буреземлях, опади рідко бували такими легкими.

Вона опустила фіранки, посунулася на середину сидіння, щоб на неї не крапало, й незабаром відчула, як солодкий шелест дощу, заглушаючи солдатські голоси й монотонні звуки піхоти на марші, створює затишний фон для читання. Одна цитата розпалила в ній цікавість, і Шаллан дістала замальовка Рівнин та старовинні мапи Осідища Бур.

«Я маю з’ясувати, як накласти їх одне на одне — ліпше в кількох пунктах», — майнуло в свідомості. Якщо їй вдасться виявити на Розколотих рівнинах дві локації, які відповідають двом точкам на мапі Осідища Бур, то можна буде судити про його розміри (бо на плані масштаб не стояв) і, перенісши ці дані на замальовку, сяк-так зорієнтуватися.

Насправді дівчину цікавила Присяжна брама. Ясна гадала, що на мапі Осідища Бур її позначено таким собі диском на кшталт п’єдесталу — в південно-західній частині міста. Там що, була якась пройма, за якою відкривався прохід? Магічний портал, що переносив до Урітіру? І як же хтось із Променистих відчиняв його?

— Ммм, — озвався Фрактал.

Карета пригальмувала, і Шаллан, насупившись, підсунулася до дверей, щоб визирнути у вікно. Проте дверцята відчинилися й за ними постала Її Світлість Навані, над якою тримав парасольку сам Далінар.

— Товариство не завадить? — запитала жінка.

— Аж ніяк, Ваша Світлосте, — відказала Шаллан, квапливо збираючи папери й книжки, розкладені на сидіннях по всьому салону.

Навані лагідно поплескала Холіна по руці й піднялася в карету, де насамперед промокнула рушником мокрі ноги. А коли Далінар зачинив дверцята, опустилася на сидіння.

Вони покотили далі, і Шаллан узялася перебирати папери. То які ж у неї стосунки з цією жінкою? Навані, Адолінова тітка, була водночас закохана в його батька, й доводилася дівчині замало не майбутньою свекрухою, хоча, за воринським звичаєм, Далінар ніяк не міг одружитися з удовою покійного брата.

Шаллан не один тиждень марно намагалася добитися в неї аудієнції. Але досі дівчині, здавалося, пробачили принесену звістку про Яснину смерть. То що, Навані їй тепер… симпатизує?

— То Далінар запроторив вас у карету, щоб захистити від дискомфорту — як мене Адолін? — збентежено запитала Шаллан.

— Дискомфорту? Святі небеса, звісно ні. Якщо вже хтось і має їхати в кареті, то це Далінар, бо коли приспіє час битви, він має бути свіжим і зібраним. Я перебралася сюди, бо читати в сідлі під дощем досить складно.

— Он воно що… — зронила дівчина, засовавшись на сидінні.

Навані трохи повдивлялася в неї і зрештою, зітхнувши, промовила:

— Я нерозважливо ігнорувала деякі речі, бо вони завдають мені болю.

— Вибачте.

— Тобі немає за що вибачатися. — Навані простягла до неї п’ястка. — Можна?

Шаллан, сумніваючись, поглянула на купу діаграм, нотаток і мап у себе в руках.

— Ти вочевидь зайнята роботою, яку вважаєш дуже важливою, — тихо сказала Навані. — Судячи з твоїх послань до мене, йдеться про місто, котре шукала моя дочка?