Олександр Дюма - Граф Монте-Крісто

за весь оцей час, що точаться балачки про мій шлюб, я ні словом не суперечила їм, бо, як завше, була певна, що потрібної миті зумію рішуче й відкрито повстати проти волі людей, котрі не питають у мене згоди. Проте цього разу мій спокій, моя пасивність, як ото кажуть філософи, випливала з іншого джерела; як любляча і слухняна донька… — легенька посмішка промайнула на її рум’яних губах, — …я старалася скоритися вашому бажанню.

— Та й що? — запитав Данґляр.

— А те, любий пане, — відказала Ежені, — що я чимдуж старалася, та настала пора, коли я почуваю, що, попри всі мої зусилля, я не можу бути слухняною.

— Проте, — сказав Данґляр, що, як чоловік недалекий, геть був приголомшений невблаганною доньчиною логікою і її холоднокровністю, що свідчило про тверду волю й далекосяжний розум, — яка ж причина твоєї відмови, Ежені?

— Причина? — перепитала Ежені. — Боже милосердний! Андреа Кавальканті не потворніший, не дурніший і не бридкіший, ніж інші парубки. Для людей, що судять про чоловіків за обличчям і статурою, він може бути навіть привабливим взірцем; не скажу навіть, що він менш любий моєму серденькові, ніж інші, адже так могла б міркувати інститутка, а я вища від цього. Я нікого не люб­лю, мосьпане, знаєте ви це? І не бачу, чом би мені без крайньої необхідності обмежувати себе супутником на всеньке життя. Хіба не сказав один мудрець: «Нічого зайвого», а інший: «Усе своє ношу із собою»? Мене навіть навчили цим двом афоризмам латинською і грецькою: один з-поміж них належить, якщо не помиляюся, Федрові, а інший — Біантові. Так ось, любий батеньку, у життєвому краху, адже життя — це вічний крах наших надій, я просто викидаю за борт непотрібний баласт. Я залишаю за мною право бути самотньою, а отже зберегти мою свободу.

— Нещасна! — пробурмотів Данґляр, збліднувши, бо знав із досвіду, як тяжко подолати ту перепону, що так несподівано стала на його шляху.

— Нещасна? — запитала Ежені. — Анітрохи! Ваш вигук, мосьпане, здається мені театральним і бундючним. Навпаки, щаслива. Скажіть, що мені бракує? Люди вважають мене вродливою, а це вже дещо, бо всі мене сприймають прихильно. А я полюбляю, щоб до мене прихильно ставилися, адже привітні обличчя не такі потворні. Я не дурна, обдарована певною сприйнятливістю і завдяки цьому беру від життя все, що мені подобається, як ото робить мавпа, що розгризає горіха і дістає зерня. Я заможна, бо ви володієте одним із найбільших маєтків ув Європі, а я ваша єдина донька, і ви не такі вперті, як оті театральні батьки, що позбавляють доньок спадку за те, що ті не хочуть подарувати їм онуків. Та й передбачливий закон забрав у вас право позбавити мене спадку, принаймні цілком, так само як і позбавив права змусити мене вийти заміж. Отож, я щаслива, гарна, розумна, обдарована талантами, як висловлюються у комічних операх, і багата! Та це щастя, шановний пане! А ви прозиваєте мене нещасною.

Побачивши зухвалу й зарозумілу доньчину посмішку, Данґляр не стримався і зняв голос. Та під допитливим поглядом Ежені, що здивовано насупила гарні чорні брови, він обачно відвернувся і відразу ж опанував себе, приборканий залізною рукою обережності.

— Усе це так, — усміхнувшись, відказав він, — ти саме така, якою оце себе змальовуєш, доню моя, за винятком одного пункту: я не хочу простісінько називати його, а волію, щоб ти сама здогадалася.

Ежені поглянула на Данґляра, страшенно здивована, що з нею змагаються за одну з перлин того вінця, що його вона так гордо поклала собі на голову.

— Ти пречудово пояснила мені, — провадив банкір, — які почуття змушують таку доньку, як ти оце, відмовитися від заміжжя. Тепер я скажу, які спонуки змусили такого батька, як я, наполягати на твоєму заміжжі.

Ежені вклонилася, та не як покірна донька, що уважно слухає свого батька, а як супротивник, що готується до заперечень.

— Коли батько пропонує доньці вийти заміж, — провадив Данґляр, — у нього завжди є якісь підстави, щоб хотіти того шлюбу. Комусь не дає спокою нав’язлива думка, про яку ти допіру згадувала, тобто людям кортить жити далі у своїх внуках. Скажу відразу, що від цього я не потерпаю, бо до родинних утіх досить байдужий. Можу в цьому зізнатися доньці, яка досить по-філософському дивиться на речі, щоб зрозуміти цю байдужість і не вважати її злочином.

— Чудово, — сказала Ежені, — будемо розмовляти відверто, так набагато ліпше.

— Ти сама бачиш, — провадив Данґляр, — що, не поділяючи загалом твоєї пристрасті до зайвої відвертості, я все ж таки вдаюся до неї, коли цього вимагають обставини. Ти полюбляєш відвертість, то, сподіваюся, це досить відверто. Просто мені було необхідно, щоб ти якомога скоріш вийшла заміж за цього чоловіка з огляду на певні комерційні міркування.

Ежені звела брови.

— Справи такі, як я оце маю за честь доповідати про них; не гнівайся, ти сама винна. Повір, я не зі свого бажання вдаюся до цих фінансових обрахунків у розмові з такою мистецькою натурою, як ти оце, котра боїться ввійти до кабінету банкіра, щоб не набратися прикрих і непоетичних вражень. Та в цьому кабінеті, — провадив він, — що в нього ти оце позавчора проте ввійшла, щоб отримати від мене тисячу франків, які я даю тобі щомісяця на шпильки, щоб ти знала, люба моя, можна багато чого навчитися такому, що згодилося б навіть молодим особам, що не хочуть виходити заміж. Наприклад, там можна дізнатися, — і з огляду на твої чутливі нерви я охоче скажу тобі це тут, у вітальні, — що для банкіра кредит — це все одно, як душа для тіла: кредит підтримує його, як подих оживлює тіло, і граф Монте-Кріс­то якось прочитав мені на цю тему лекцію, якої я ніколи не забуду. Там можна дізнатися, що зі зникненням кредиту банкірове тіло обертається трупом, і за дуже нетривалий відтинок часу це станеться з тим банкіром, що має за честь бути батьком доньки, котра так логічно міркує.

Та Ежені не зігнулася від удару, а гордо випросталася.

— То ви зруйновані! — вигукнула вона.

— Ти дуже точно висловилася, доню моя, — сказав Данґляр, стискаючи кулаки, та все ж таки зберігаючи на своєму грубому обличчі усмішку бездушної, проте недурної людини. — Авжеж, я зруйнований.

— Ти ба! — сказала Ежені.

— Авжеж, зруйнований. Отож, випливла на білий світ убивча таємниця, як ото сказав поет. А тепер вислухай, доню моя, як зможеш ти зарадити моєму лихові, причім не задля мене, а задля себе самої.

— Із вас кепський психолог, мосьпане, — сказала Ежені, — якщо гадаєте, що ця катастрофа засмутила мене. Я зруйнована? А хіба мені не однаковісінько? Хіба не лишився в мене мій талант? Хіба не можу, як ото Пасте, Малібран чи Ґрізі забезпечити собі те, чого ви з вашим багатством ніколи не могли б мені дати: сто чи сто п’ятдесят тисяч річного зиску, якими я буду завдячувати тільки собі? І замість того, щоб отримати їх, як я отримувала від вас оці мізерні дванадцять тисяч франків,