Олександр Дюма - Граф Монте-Крісто

— Так.

— Звісно ж, ви знаєте не гірш од мене, що її намагалися отруїти, — провадив Д’Авріньї.

Старий дав на здогад поглядом, що він у цім не сумнівається.

— Чому ж ви сподіваєтеся, що Валентина уникне цієї небезпеки?

Нуартьє вперто дивився в одному напрямку; Д’Авріньї простежив за його поглядом і побачив, що він падає на склянку з ліками, які йому щоранку приносили.

— От так пак! — сказав Д’Авріньї, якого немовби аж осяяло раптом. — Невже ви…

Нуартьє не дав йому скінчити.

— Так, — дав він на здогад.

— Захистили її від упливу трутизни…

— Так.

— Потроху привчаючи…

— Так, так, так! — дав на здогад Нуартьє, в захваті від того, що його зрозуміли.

— Ви, либонь, чули, що до складу ліків, які я вам прописав, уходить бруцин?

— Так.

— І, привчаючи її до тієї отрути, ви хотіли нейтралізувати дію трутизни?

Очі Нуартьє переможно сяяли.

— І ви таки домоглися свого! — вигукнув Д’Авріньї. — Якби не вжили ви цієї застороги, отрута сьогодні убила б Валентину, вбила б умить, безжально, такий потужний був удар; та справа скінчилася струсом, і принаймні цього разу вона не помре.

Неземна втіха сяяла у старого в очах, які він звів до неба з виразом безмежної вдячності.

Тієї хвилі повернувся Вільфор.

— Ось ліки, що їх ви прописали, лікарю, — сказав він.

— Їх виготовили у вашій присутності?

— Так, — відказав королівський прокурор.

— Ви не випускали їх із рук?

— Так.

Д’Авріньї взяв слоїчок, налляв декілька крапель плину на долоню й лизнув їх.

— Гаразд, — відказав він, — ходімо до Валентини, я призначу лікування, а ви простежите, щоб його ніхто не порушував.

Тієї самої хвилини, коли Д’Авріньї з Вільфором заходили до Валентининої кімнати, по сусідству перебував італійський священик із неквапливою ходою, зі спокійною і впевненою мовою, який винаймав дім, що прилягав до Вільфорової кам’яниці.

Хтозна, що то була за угода, та за дві години всі мешканці того будинку вибралися звідтіля; подейкували, наче підмурок того будинку не дуже міцний і дім може завалитися будь-якої миті, що, утім, не завадило новому мешканцеві о п’ятій годині того ж таки дня перебратися у нього з усіма своїми скромними лахами.

Новий мешканець узяв його в оренду на три, шість чи дев’ять років і, як і належить, заплатив за півроку наперед; цей новий мешканець, як ми вже сказали, був італієць і знали його як синьйора Джакомо Бузоні.

Відразу ж найняли робітників, і тієї ж ночі поодинокі перехожі, що проходили тією вулицею, із подивом спостерігали, як теслярі й мулярі робили підмурок під тією старою кам’яницею.

XVIII. Батько і донька

Із попереднього розділу ми знаємо, що пані Данґляр приїздила офіційно сповістити пані де Вільфор про майбутнє весілля панни Ежені Данґляр із Андреа Кавальканті.

Те офіційне повідомлення ніби свідчило про те, що всі зацікавлені особи дійшли згоди; однак йому передувала сцена, про яку ми повинні розповісти нашим читачам.

Тож ми просимо їх повернутися трохи назад і вранці того пам’ятного дня прилинути до пишної позолоченої вітальні, яку ми вже змальовували і якою так пишався її власник, барон Данґляр.

Тієї вітальнею, годині о десятій ранку, поринувши в думи і, либонь, чимось заклопотаний, походжав туди й сюди сам барон, поглядаючи на двері й зупиняючись від кожного шереху.

Урешті терпець його урвався, і він погукав покойового слугу.

— Етьєне, — сказав він, — підіть-но та дізнайтеся, чого це панна Данґляр просила мене зачекати її у вітальні, і чом це вона змушує так довго мене чекати.

Давши у такий спосіб вихід своєму кепському гуморові, барон трохи заспокоївся.

Прокинувшись, панна Данґляр справді послала покоївку попросити в барона аудієнції і призначила задля цього позолочену вітальню. Незвичність того прохання, а головне, його офіційність дуже здивували барона, який відразу ж виконав її прохання і перший прийшов до вітальні.

Незабаром Етьєн повернувся з відповіддю.

— Покоївка панни Ежені, — сказав він, — сповістила, що панна Ежені закінчує вбиратися і зараз прийде.

Данґляр кивнув головою, давши на здогад, що він задоволений відповіддю. У світських колах і навіть поміж слугами він мав репутацію добротливого чоловіка і поблажливого батька; того вимагала роль демократичного діяча в тій комедії, що її ото він грав; йому здавалося, що це до лиця; ото так в античному театрі в батьківських масок правий кутик вуст угору зведений і сміявся, а лівий — опущений і плаксивий.

Вважаємо за потрібне докинути, що в інтимному колі весела губа опускалася до рівня скорботної, тож добротливий чоловік здебільшого зникав, поступаючись місцем чоловікові-грубіянові й батькові-деспотові.

— Чому це навіжене дівча не прийде до мене простісінько у кабінет, якщо їй припекло побалакати зі мною? — бурчав Данґляр. — І про що це їй закортіло зі мною побалакати?

Він уже вкотре повертався до тієї думки, що непокоїла його, аж раптом двері відчинилися і ввійшла Ежені в темній атласній сукні, гаптованій так само темними квітами, без капелюшка, та в рукавичках, наче вона збиралася посісти свій фотель в Італійській опері.

— У чім річ, Ежені? — вигукнув батько. — І до чого ця парадна вітальня, якщо можна спокійнісінько посидіти в моєму кабінеті?

— Правда ваша, мосьпане, — відказала Ежені, кинувши батькові, щоб він сідав. — Ви поставили мені два запитання, що вичерпують предмет нашої майбутньої розмови. Тож зараз я дам вам відповідь на обидва і, хоч так і не водиться, почну з другого, бо воно не таке складне. Рахункові книги, хоч які вони там позолочені, шухляди, замкнені, наче фортечні брами, величезна кількість кредитних білетів, що бозна звідки взялися, і купи листів, що поприходили з Англії, Голландії, Іспанії, Індії, Китаю і Перу, завжди якось дивно впливають на батькові думки і змушують його забувати, що на світі існують важливіші і святіші речі, ніж суспільне становище й думка його довірників.

Тим-то я й обрала цю вітальню, де на стінах висять наші щасливі й усміхнені парсуни у своїх чудовних рамах — ваша, моя й моєї матінки, а також різні ідилічні пейзажі й зворушливі пастуші сцени. Я вірю в силу зовнішніх вражень. Може, я й помиляюся щодо вас у цім; та що ж тут удієш? Не була б я мистецькою натурою, якби не зберігала певних моїх ілюзій.

— Чудово, — відтяв Данґляр, вислухавши ту промову з незворушною байдужністю, не второпавши в ній жодного слова, тому він був заклопотаний власними думками і намагався знайти відгук їм у думках співрозмовника.

— Отож, із другим запитанням ми сяк чи так упоралися, — сказала дівчина, нітрохи не збентежившись і з тією майже чоловічою певністю в собі, що нею так відзначалася її натура, мова і її порухи, — мені здається, ви цілком задоволені моїм поясненням. Тепер повернімося до першого запитання. Ви хочете знати, чому я попросила у вас аудієнції. Я даю вам відповідь двома словами: я не хочу виходити заміж за графа Андреа Кавальканті.

Данґляр аж підскочив у фотелі.

— Авжеж, шановний пане, — так само спокійно провадила Ежені. — Бачу, ви здивовані? Щоправда,