Клайв Стейплз Льюїс - Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)

впізнали остраханця. Він встав біля входу і підняв на плече клинок, готовий убити будь-кого, хто наважиться проникнути всередину. Нам це здалося дивним, ми наблизилися й спробували з ним заговорити, та, судячи з усього, він і не бачив, і не чув нас. Ні разу він не поглянув на небо, не здивувався сонцю та траві, і треба думати, не помічав їх зовсім. І так минуло чимало часу. Потім із того боку долинув скрип і брязкіт — то відсунули засув. Воїн застиг напоготові, але рубати з плеча не поспішав — він вичікував, приглядаючись, хто ввійде. Ми зрозуміли, що в нього наказ: одних — щадити, іншим — рубати голови. Отож двері відчинилися, але не встиг той, хто ввійшов, зробити й кроку, як з цього боку ніби нізвідки з’явився Таш. Ну, а той, що ввійшов (це був гладкий і поважний кіт), ледве угледівши Таша, дав драла. І вчасно, бо Таш кинувся склювати прибульця і навіть клацнув дзьобом, але дверима клацнуло по дзьобу його самого. Уздрів чудовисько й остраханець. Він зблід й затрясся, як осичина, і низько вклонився. Але чудовисько вже зникло. Поки він озирався, двері відчинилися втретє: цього разу впускаючи юного красеня з остраханського війська. Не знаю чим, та він мені припав до серця. Зате беззмінний вартовий… той був збентежений. Він чекав на когось, та тільки не на нього…

— Тепер усе зрозуміло! — вигукнув Юстас (він так і не позбувся кепської звички перебивати інших). — Охоронець мав наказ — кота не чіпати, а кіт і повинен був, з’явившись із хліва, оголосити, що бачив Таша, чи то пак Ташлана, ретельно зобразивши переляк, і залякати всіх інших звірів. Та Круть не допускав і в думках, що Таш не лише плід уяви і тому — вже якщо налякає, так всерйоз. Виходить, Рудий не вдавав переляк, а перелякався не на жарт, не щодня ж котові пушення. А далі просто: невдоволених Круть по черзі відправляє в хлів, де неминуче на них чекає вартовий. Хитро…

— О, друже, якими б не були розумними твої слова, та вони заважають дамі довершити її оповідання, — перервав його тираду, намагаючись при цьому не образити, Тіріан.

— А я зупинилася саме на тому, — продовжувала Люсі свою розповідь, — що вартовий біля дверей на якусь мить оторопів. І ця мить врятувала життя тому, хто щойно ввійшов: той вихопив свій меч і зав’язався бій. Та бій той виявився коротким: вартовий біля дверей був убитий і переможець виштовхав його за двері. Потім він озирнувся і побачив нас. Ми з ним заговорили, та він був у нестямі, точніше, сам не свій. Він знай лише невпинно повторював:

— О, Таше! Де Таш? Таше, я йду до тебе!

Спиняти його ми не посміли, і він пішов, а шкода — дуже вже він припав нам до вподоби. Ну, а потім… тьху! — Люсі скривилася, і за неї продовжив Едмунд.

— …Ну, а потім сюди закинули того, кого ви називали Крутем, і Таш з’явився знов… Сестра моя занадто вже м’якосерда розповідати про те, як Таш кинувся на нього, як шуліка на курча, і склював в один присід.

— І хай іде собі геть! — втрутився Юстас. — Хоча я не певен, що це паша для їхнього коня.

— …Ну, а потім по черзі сюди потрапили: з дюжину гномів, а за ними — Джил, потім — Юстас, а наостанок — ви.

— І Таш забрав усіх цих гномів! — вигукнув Юстас. — Сподіваюся, так і сталося?

— А от і ні, — сказала Люсі — це не так! Вони всі тут, і, більше того, їх навіть видно. Я спробувала було завести знайомство, та дружби гноми не прагнуть.

— Як?! Дружба з гномами?! — скрикнув на це Юстас. — Ех, якби ти знала, які вони витівки витівали з того боку!

— Ах, Юстасе, припини, — відмахнулася Люсі, — сходив би сам і подивився, як вони там і що… А як бути з ними далі, можливо, розсудить Тіріан?

— Після того що бачив я сьогодні, приязні до гномів у моєму серці немає, — відповів Тіріан, — але заради вас, о леді, готовий я й на більше, ніж переступити колишню неприязнь.

На цьому слові Люсі повела друзів туди, де перебували гноми. Але що за дивна картина постала перед їхніми очима! Гноми не гуляли, не бавилися (хоча мотузки, що зв’язували їх, здається, зникли), як і не лежали, відпочиваючи. Вони сиділи в малому тісному колі, обличчям один до одного, і не озирнулися, ніби не помічали нікого, аж поки Люсі й Тіріан не підійшли зовсім упритул. Тоді гноми разом підняли голови, буцімто нікого не бачили, а лише прислухалися, силкуючись на звук розпізнати, що ж відбувається.

— Обережніше! — сказав один із них сердитим голосом. — Дивіться, куди йдете. На голови не наступіть!

— Чого це, — обурився Юстас. — Ми ж не сліпі, для чого нам очі.

— У тебе, видно, дуже добрі очі, якщо ти можеш тут хоч щось розгледіти, — пробубнів той самий гном, якого, до речі, звали Діґл.

— Де тут? — не зрозумів Едмунд.

— Який же ти бовдур, звісно тут, — не вгавав Діґл. — Це ж не хлів, а якась непроглядна, смердюча нора.

— Ви що… не бачите? — запитав Тіріан.

— А хіба хтось щось бачить у темряві? — відгукнувся Діґл.

— Але ж яка тут темрява, нещасні нетямущі гноми, — вигукнула Люсі. — Хіба не бачите? Підніміть голови! Подивіться навколо! Невже не бачите ви неба, дерев чи квітів? Хіба ви не бачите мене?

— Як, в ім’я всіх дурисвітів, я побачу те, чого тут немає, і як я можу бачити тебе краще, ніж ти мене, у такій темній темноті?

— Але я бачу тебе, — заперечила Люсі. — І можу довести, що бачу. У тебе в зубах — люлька.

— Будь-хто, кому знайомий запах тютюну, це може сказати, — відізвався Діґл.

— От, бідолахи! Це жахливо, — зажурилася Люсі.

І тут у неї майнула думка. Вона зірвала кілька диких фіалок.

— Послухай, гноме, якщо в тебе щось не те з очима, то з носом, мабуть, усе гаразд. Чуєш, як пахнуть фіалки?

Вона нахилилася і піднесла свіжі вологі квіти до потворного носа Діґла.

Але їй довелося миттю відскочити назад, аби уникнути удару хоч і малого, але важкого кулачка.

— Перестань! — закричав він. — Як ти смієш?! Навіщо сунеш цю смердючу солому з підстілки прямо мені в обличчя? Та ще й із будяками. Яке нахабство! І хто ти?

— Вона з Землі! — сказав Тіріан. — Вона — королева Люсі, яку в глибоку давнину посилав сюди Аслан. І