Клайв Стейплз Льюїс - Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)

тільки заради неї, я, Тіріан, ваш законний король, не повідрубую вам, двічі віроломним зрадникам, із плечей голови.

— Ну, це вже ти сягнув через край! — вигукнув Діґл. — Годі верзти всяку дурницю! Хіба твій прекрасний лев прийшов на допомогу?! Ще б пак! І тепер — навіть тепер, — коли вас розгромили і жбурнули в цю темну нору, як і решту з нас, ви продовжуєте стару гру. Придумали нову брехню! Силуєтеся змусити нас повірити, що ніхто тут не замкнений, і що тут не темно, і ще хтозна в що.

— Нема ніякої чорної нори, хіба що у твоїх фантазіях, зрозумій, дурню, — закричав Тіріан. — Ану, виходь звідси, — нахилившись уперед, він схопив Діґла за пасок та ковпак і висмикнув його з тісного гурту гномів. Та тільки Тіріан опустив його на землю, як Діґл порснув назад на своє місце в колі, потер носа і залементував:

— У-у-у! За що! Стукнув мене лицем об стіну! Ти розквасив мені носа.

— Ой-ой-ой! — поспівчувала Люсі. — Що ми маємо зробити для них?

— Залишимо їх у спокої, — запропонував Юстас, і тієї ж миті затремтіла земля.

Свіже повітря раптом стало ще свіжішим. І щось яскраво спалахнуло позаду. Усі обернулися. Тіріан обернувся останнім, бо боявся. Там був той, до кого він прагнув усім серцем, — величезний і справжній золотий Лев, сам Аслан, і решта вже стояли на колінах навколо його передніх лап, ховаючи руки та обличчя в гриві, а він нахиляв уперед голову, аби доторкнутися до них язиком. Потім він затримав свій погляд на Тіріані, і той, тремтячи, наблизився й стрімко кинувся до лап Лева, а Лев поцілував його і сказав:

— Молодець, останній королю Нарнії, який твердо стояв у найлихішу годину.

— Аслане, — попросила Люсі крізь сльози, — чи можеш ти… зроби, будь ласка, щось для цих бідолашних гномів.

— Люба, — відповів Аслан, — я покажу вам обом, що я можу зробити і чого не можу.

Він підійшов до гномів ближче і неголосно проревів, хоча повітря при цьому здригнулося. Та гноми обізвалися один до одного:

— Чуєш? Це та банда з того боку хліва. Намагаються нас пристрахати. За допомогою якоїсь машинки. Не варто звертати увагу. Не дамо знову обдурити нас!

Аслан підняв голову і труснув гривою. Миттєво на колінах у гномів з’явилися різні ласощі та делікатеси: пироги, язики, голуби, трюфелі, морозиво, а у правій руці в кожного келих із добірним вином. Та користі з того було мало. Вони заходилися пожадливо їсти й пити, хоча було видно, що вони не здатні відрізнити смак до ладу. Їм здавалося, ніби вони їдять та п’ють те, що можна знайти в хліву. Так, один казав, що силкується їсти солому, інший — що йому дістався шматок старої ріпи, а третій — що знайшов лист сирої капусти. Потім вони піднесли до губ золоті келихи з добрим червоним вином і сказали:

— Кхе-кхе. Це ж треба: пити помиї з корита, з якого пив осел? Ніколи не думали, що дійдемо до такого.

Та незабаром кожному стало ввижатися, що інший знайшов смачніший кус, тож вони заходилися хапати і виривати один у одного ласий шматок і сварилися доти, доки не зав’язалася справжня бійка, і всі ласощі та делікатеси були розмазані по їхніх фізіономіях та одязі і розтоптані під ногами. Нарешті вони усілися, щоб висякати роз’юшені носи та потерти синці, і сказали:

— Що ж, принаймні, нас не пошили в дурні. Нас кругом пальця не обкрутиш. Гноми для гномів.

— Ось бачите, — промовив на те Аслан, — вони не дають нам стати їм у пригоді. Вони віддали перевагу не вірі, а лукавству. Їхня темниця лише у їхніх головах, і поки вони ще у тій темниці. І не можуть вийти з неї, бо дуже бояться, щоб їм не задурили голови. Але, ходімо, діти. У мене є ще одна справа.

Він підійшов до дверей, і всі подалися за ним. Тут він підвів голову і як зареве: «А тепер прийшов час!», потім ще голосніше: «Час!», і так голосно, що голос його долинув до зірок і вони мало не задрижали: «ЧАС». І двері відчинилися настіж.

Розділ 14

Нарнію огортає ніч

Усі з’юрмилися праворуч, трохи позаду від Аслана, та мовчки дивилися у прочинені двері.

Вогнище згасло. Всюди панувала темрява: ліс попереду не можна було навіть розрізнити, якби на тлі обсипаного зорями неба не вимальовувалися виразні силуети дерев. Аслан знов заревів, і зліва усі побачили ще одну темну постать. Тобто навіть не постать, а темну беззоряну пляму на чорній нічній завісі. Пляма та росла й піднімалася усе вище, доки не перетворилася на людську постать, більшу за будь-якого з велетнів. Усі присутні зналися на географії Нарнії досить добре, аби зрозуміти, де саме підвівся на ноги велетень — те сталося на вересовій пустці, що простягалася на північ поза річкою Кам’янкою. Джил із Юстасом одразу ж згадали, що колись у глибокому підземеллі за цими пустинними землями бачили спочиваючого гіганта. Їм тоді сказали, що ім’я йому — Час, а прокинеться він тоді, коли світ зустріне свій кінець.

— Так, — промовив Аслан, хоч ніхто й не прохопився ані звуком. — Доки він лежав у глибокому сні, ім’я йому було Час. Але тепер, коли він прокинувся, прийшла пора давати йому нове.

Велетень підніс до губ рога — і так само зробила чорна химерна фігура на тлі зірок. Трохи згодом — забагато часу потребує звук, аби долати відстані, — почулося гудіння рога: моторошне та високе, але разом із тим сповнене убивчої, потойбічної краси.

І небо одразу ж сповнилося падаючими зірками. Одна падаюча зірка — то вже дивовижне видовище, але тепер вони осипалися із небесного склепіння десятками, сотнями, тисячами, наче справжній зоряний дощ. Небосхил усе сипав й сипав зірками, а коли настало затишшя, усім здалося, нібито на тлі чорного неба постала ще одна фігура на кшталт велетня. Тінь її була у зовсім іншому місці, просто в них над головами, немовби в самісінькій безодні неба. «Може, то хмара», — припустив Едмунд, та хоч би чим те не було, але на тому місці більше не засвітилася жодна зірочка — сама лише непроглядна темрява нависала над усіма, а з усіх боків тривав зорепад. Трохи згодом, поволі, темна тінь почала ширитися, заливаючи собою небокрай: спочатку почорніла чверть неба, потім тьмяною завісою затягнуло вже половину, і, зрештою, лише на горизонті зорі продовжували ширяти в