Клайв Стейплз Льюїс - Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)

чавленим, і в’ялим; груша, про яку кажуть, аж в роті тане, — сухою тріскою; ну, а суниця, що славиться серед ягід та фруктів своїм солодким смаком, — кислятина над кислятиною. І що важливо: всередині ні кісточки, ні насіння, щоб ними вдавитися, і оси не заглядають до рота. Тепер зрозуміло, чому ті, хто скуштував таких плодів, від іншої їжі просто ніс вернуть, буцімто від касторки. Мені, на жаль, додати нічого; оскільки неможливо описати те, чого ти сам не смакував, а для того, щоб посмакувати, треба знайти ті краї, де вони ростуть.

Коли ж перший голод було вгамовано, Юстас звернувся до Пітера:

— Але ж ти ще не розповів нам, як сюди потрапив. Пам’ятаєш, ти збирався, коли тут з’явився Тіріан.

— Розповідати, власне, й нема чого, — відповів Пітер. — Ми з Едмундом стояли на платформі, дивилися, як підходить потяг, а я ще подумав, занадто швидко він входить у поворот. А ще подумав: як дивно, що всі наші їдуть одним поїздом, а Люсі й не знає.

— Усі ваші… піддані, о королю? — здивувався Тіріан.

— Ні, «наші» — це мама з татом; і Едмунда, і Люсі, і мої.

— Навіщо їм цей потяг? Невже їм відомо про Нарнію? — запитала Джил.

— Та ні, сюди вони не сподівалися потрапити. Вони поспішали у Брістоль. Принаймні, збиралися зранку, як я чув. А Едмунд стверджує, що вранці тільки цей поїзд і підходить. (Едмунд, схоже, належав до тієї категорії людей, що знаються на залізничних розкладах.)

— Але що ж далі? — знову запитала Джил.

— А ось про це просто так і не розкажеш, чи не так, Едмунде?

— Атож, — погодився Едмунд. — Цього разу все було не так, як минулого, коли з платформи нас раз-два — і здунуло чарами. Раптово затремтіла вся платформа, почулося жахливе ревище, та не встиг я до ладу злякатися, як тут — удар, але болю ніякого, швидше подив. Тим більше, що ось яка штука: граючи в регбі, я зчесав коліно, а тут дивлюся — а садна й близько немає. І така легкість у тілі, дивлюсь на різні боки — і ось ми тут.

— От і в нас схоже, — кивнув лорд Діґорі, змахуючи краплі соку з густої золотавої бороди, — із тією відмінністю, що ми, зрозуміло, їхали у вагоні, ну, а потім, як здалося мені, ми з Поллі відчули — ми вільні, наче молодість повернулася до старих. Але вам, юним, нас не зрозуміти повік.

— Знайшли юних, — порснула сміхом Джил, — трошки старші за нас, а задаються…

— А ось і ні, — сказала леді Поллі. — «Тут і тепер» — зовсім інше, ніж це було «тоді і там».

— Але що сталося з тих пір, як ви сюди потрапили? — вирішив відновити події мудрий Юстас.

— Спочатку і, як мені здалося, дуже довго не відбувалося нічого. Потім раптом відчинилися двері, — пригадав Пітер.

— Двері? — вигукнув у подиві Тіріан.

— Атож, — знизав плечима Пітер, — двері. Ті самі, у які мали честь увійти… чи вийти… ви самі. Як же ви забули?

— Але ж де вони?

— Та ось вони! — Пітер показав на двері.

Тіріан озирнувся. Справді — комусь це може видатись курйозом, комусь — безглуздям, однак за кілька кроків, серед чистого поля, осяяні сонячними променями, стояли грубо збиті нестругані двері в сучкуватій рамі, двері як двері, не більше й не менше, утім… більше нічого — ні стін, ні даху. У розгубленості Тіріан зробив крок уперед, за ним — усі інші, згораючи, між тим, від цікавості: що ж буде далі? А Тіріан обійшов їх довкола. Кругом — все те саме: зелена лука і ранок літньою порою. Двері стояли під відкритим небом, начебто тут і виросли, як дерево.

— О, вельмишановний добродію, — вигукнув Тіріан, закликаючи у свідки Пітера, — це справді є чудо з чудес!

— Таке саме, як те, що п’ять хвилин тому ви явилися нам в обнімку з остраханцем саме крізь ці двері, — з усмішкою мовив Пітер.

— Хочу нагадати, сір, що я… я до вас з’явився з лісу, а тут, схоже, як не ходи колами, а двері ведуть з нізвідки в нікуди.

— Справді, якщо ходити колами, то так і ввижається, — мовив на це Пітер, — однак будьте ласкаві подивитися крізь шпаринку між дошками у дверях.

Тіріан припав до ледь помітної шпарини. Спочатку він тільки й бачив, що непроглядну темінь, та, коли очі звикли, крізь нічну імлу проступив багровий жар багаття, а в чорному небі — зорі. Він придивився пильніше: між хлівом і кострищем відбувався неясний рух і стали помітні тіні, а слідом за тим чутні і голоси. Той говір Тіріан розпізнав би з багатьох інших — так говорили остраханці, й отже, не залишилося жодних сумнівів, що він і справді споглядає на нічне збіговисько з хліва і перед ним не що інше, як місце, де він прийняв останній бій, — Ліхтарна пустка. А проте серед остраханців розпалювалася суперечка: одні кричали, що військова честь велить їм увірватися у хлів, знайти і винести їхнього командира (але жоден, однак, не поспішав), інші ж ратували за те, що і квапитися не треба, а якщо що й треба — так це взяти проклятий хлів і — спалити!

Тіріан озирнувся: з цього боку — над головою блакитне небо, куди не кинеш погляд — зелена трава, а поруч — його нові друзі та добрі усмішки.

І Тіріан усміхнувся їм у відповідь:

— Схоже, — зауважив він, — що хлів зовні і всередині — два цілковито різних місця.

— Уже й тому, що зсередини він незрівнянно більший, аніж знадвору, — кивнув погоджуючись лорд Діґорі.

— Ось і в наш час, — сказала королева Люсі, — у нашому світі у шафі крився світ, що є більшим за наш.

Люсі зронила слово чи не вперше за час зустрічі, і з того, як здригнувся її голос, Тіріан здогадався, чого вона досі мовчала. Вона дивилася на незнайомий цей світ широко розкритими очиам, переживаючи глибше за інших, і її променистий погляд говорив краще слів: для того, щоб виражати щастя, слова не потрібні. Та звуки її мови полонили Тіріана.

— Прошу вас, продовжуйте, міледі, — мовив він, — повідайте нам усе, що трапилося з вами.

— Спочатку був удар, а за ударом — гуркіт, — сказала Люсі, — і ось ми опинилися тут. І так само, як і ви, ми подивувалися дверям. Але двері негайно відчинилися, а за дверима була тьма. Із темряви ввійшов сюди могутній воїн, готовий до бою, — у руці тримав він меч. За обладунком ми