Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

зерна та м’яса. На смак усе одно що крєм! То хто ж, коли не я, додасть туди потрібні прянощі?

Обвівши поглядом своїх насумрених людей, Каладін промовив:

— Гаразд, я вже йду. От буря забирай! Я…

Але чому вони розступалися? Скеля озирнувся через плече й, задкуючи, засміявся:

— А ось тепер у тебе справжні неприємності.

Позаду спішувався Далінар Холін. Капітан зітхнув і жестом попросив Лопена допомогти йому встати, щоб привітати командувача по всій формі. Але не встиг він звестися на ноги (й заробити лютий позирк Тефта), як зауважив, що великий князь не сам.

Із ним був Амарам. Каладін заціпенів, але з останніх сил старався зберігати непроникний вираз на обличчі.

Новоприбулі рушили до нього. Біль у нозі неначе відступив, адже тієї миті Каладін сприймав лиш одне — того чоловіка. Ні, те чудовисько. У Збруї, яку сам він і здобув, та золотистому плащі із символом Променистих лицарів, що розвівався в Амарама за спиною.

«Тримай себе в руках», — звелів собі подумки Каладін, зумівши притлумити спалах люті. Бо минулого разу стриматися не вийшло, і він заробив собі кількатижневе ув’язнення.

— Солдате, ти мав би відпочивати, — сказав Далінар.

— Так точно, сер, — відповів Каладін. — Мої люди вже вичерпно пояснили мені мою помилку.

— Значить, ти надав їм добру підготовку. Я пишаюся, що вони вирушать у цю експедицію разом зі мною.

Тефт відсалютував.

— Якщо Вашій Ясновельможності й загрожує небезпека, то вона чигає там, на Рівнинах. А чекаючи в таборі, нам вас не захистити.

Тут Каладін дещо збагнув і насупився.

— Шрамм тут… Тефт… а хто ж охороняє короля?

— Капітане, ми про все подбали, — заспокоїв командира Тефт. — Його Ясновельможність просив мене зоставити з королем найкращого охоронця з командою тих, кого він сам вибере. Тож за Його Величністю наглянуть.

Каладін похолов. «Найкращого охоронця…» Йшлося про Моаша. Саме його з командою власноруч дібраних людей залишили подбати про королівську безпеку.

Буря забирай!

— Амараме, — мовив Далінар, махаючи Його Високороддю підійти, — ти запевняв мене, що ніколи не бачив цього чоловіка до прибуття на Рівнини. Це правда?

Каладін зустрівся поглядом з убивцею.

— Так, — відповів той.

— А як бути зі звинуваченням, що свої Зброю та Збрую ти відібрав саме в нього? — спитав Далінар.

— Ваша Ясновельможносте, — сказав Амарам, беручи Холіна за лікоть. — Я не знаю, що з цим хлопчиною, але він чи то хворий на голову, чи то потерпає від дефіциту уваги. Служити в моїй армії він, може, й служив — а невільниче тавро на ньому точно справжнє — проте абсурдність його голослівних заяв очевидна.

Князь кивнув сам до себе, немовби підтвердивши, що нічого іншого й не очікував.

— Гадаю, час принести вибачення.

Каладін старався тягнутися в струнку, але нога його заледве тримала. То ось воно, найбільше покарання. Публічні вибачення перед Амарамом. Аж так його ще не принижували.

— Я… — почав капітан.

— Не тобі, синку, — тихо сказав Далінар.

Амарам насторожено обернувся всім корпусом — наче боєць, який готується до поєдинку.

— Далінаре, ви ж не вірите цим безпідставним звинуваченням!

— Кілька тижнів тому до мого табору завітали двоє особливих відвідувачів, — промовив великий князь. — Один — довірений слуга, що потайки прибув із Холінара з цінним вантажем. А другий був тим вантажем: я маю на увазі божевільного, який з’явився перед брамою Холінара, тримаючи в руках Сколкозбройця.

Його Високороддя зблід і, виставивши руку вбік, позадкував.

— Я звелів своєму служникові, — спокійно вів далі Холін, — улаштувати пиятику з твоєю особистою охороною, поміж якої той багато кого знав, і розпатякати про скарб, що, за словами божевільного, багато років пролежав незнайдений за межами табору. Відтак я наказав йому покласти Сколкозбройця, якого мав при собі божевільний, в одну з ближніх печер, і ми стали чекати.

«Він прикликає Зброю», — збагнув Каладін, дивлячись на Амарамову руку, й потягнувся до ножа, що висів у нього при боці. Але Далінар уже й сам здіймав п’ястка.

Згустившись з імли, в Холіновій кисті з’явилася Зброя, приставлена вістрям до Амарамової горлянки. Із ширшим, ніж у більшості таких мечів клинком, вона чимось скидалася на ніж м’ясника.

Інший Сколкозброєць матеріалізувався всього на секунду пізніше — але та секунда була вирішальною. І все, що залишалося тепер Амарамові, це не зводити вирячених очей зі сріблястого леза, приставленого йому до горла.

Далінар знову мав Зброю!

— Я подумав, що коли ти пішов на вбивство заради першого Сколкозбройця, то запросто збрешеш заради другого. А тому — знаючи, що ти вже й сам проник до того божевільного — доручив тобі розібратися, чи правду він каже. З поваги до нашої дружби я дав твоєму сумлінню чимало часу на самоочищення. Але коли ти доповів мені, що нічого не виявив — а сам тим часом привласнив меча — я все зрозумів.

— Як? — прошипів Амарам, дивлячись на Зброю в Далінаровій руці. — Як ти його повернув? Адже я забрав його з печери. А мої люди тримали його в безпечному місці!

— Я не збирався ризикувати ним лише задля того, щоб довести свою правоту, — крижаним тоном відказав Холін. — Тож сформував із ним зв’язок, перш ніж сховати в тій печері.

— За той тиждень, який прохворів, — збагнув Амарам.

— Саме так.

— Геєна тебе забирай!

Далінар шумно видихнув крізь зціплені зуби.

— Як же так, Амараме? Хто-хто, але ти… Ніколи б не подумав! Теж мені!

Холін міцніше стиснув Зброю — аж кісточки побіліли — а його опонент здійняв підборіддя, неначе сам підставляв тому шию.

— Так, я зробив це, — визнав Амарам, — і вчинив би так знову. От-от повернуться Спустошувачі, й ми маємо бути сильні, щоб дати їм відсіч. А це означає бути вправними й спритними Сколкозбройними. Пожертвувавши кількома солдатами, я сподівався врятувати набагато більше.

— Брехня! — втрутився Каладін і прошкутильгав наперед. — Ти просто захотів того Сколкозбройця собі!

Його Високороддя глянув Каладінові у вічі.

— Мені шкода, що з тобою та твоїми людьми довелось так учинити. Але інколи добрих людей доводиться вбивати задля вищої мети.

Капітан похолов, відчувши заціпеніння, яке розходилося тілом від серця.

«Він каже правду, — майнуло в свідомості. — Він… щиро вірить, що повівся правильно».

Амарам відіслав Сколкозбройця і знову обернувся до князя.

— І що тепер?

— Ти винен у вбивстві з корисливою метою.

— Далінаре, а коли ти, щоб здобути яхонтосерця, посилаєш на смерть тисячі людей — хіба це не те саме? Всі ми знаємо, що інколи життями треба жертвувати задля вищого блага.

— Скидай цього плаща — ніякий ти не Променистий! — проревів Далінар.

Амарам сягнув рукою до застібки — і плащ полетів на каміння. А відтак Його Високороддя розвернувся й рушив геть.

— Ні! — запротестував Каладін, шкутильгаючи слідом.

— Нехай іде, синку, — зітхнув Далінар. — Його репутацію знищено.

— Але це не скасовує того, що він убивця.

— Так, і коли я повернуся, ми судитимемо його по закону, — відказав князь. — Ув’язнити його я не можу, не маю права — адже він Сколкозбройний і в кожному разі вирветься з темниці. Таких, як він, або страчують, або