Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

крутячи вуздечку. — Хоча йому подавай протилежного — я відчуваю це в оборудках, до яких мене силують, і в ножах, які цей гад повільно приставляє до кожного горла. Він тільки й хоче, що поневолити кожного з нас.

— Аладаре, — мовив Далінар, спрямовуючи коня так, щоб їхні обличчя опинилися точно навпроти, й невідривно вдивляючись другому князеві в очі. — Дай мені слово, що ти тут не за намовою Садеаса. Дай мені слово, що не зрадиш мене й не покинеш, як Садеас на Вежі.

Той усміхнувся.

— Гадаєш, якби все було інакше, я зізнався б?

— Мене влаштує твоя усна обіцянка.

— І ти їй повіриш? Далінаре, чим тобі допомогло, коли Садеас запевняв тебе у вічній дружбі?

— Дай слово, Аладаре.

Їхні погляди зустрілися.

— Я гадаю, що твої думки про Алеткар у кращому разі наївні й, поза сумнівом, нездійсненні. Але, хай Садеас і нашіптує нам протилежне, такі ідеї — не маячні й не свідчать про божевілля. Це просто мрії чоловіка, який відчайдушно прагне вірити бодай у щось — хай навіть у якусь дурницю. «Честь», «гонор» — це слова, які застосовують до вчинків людей із минулого, чиї життя відмили начисто історики. — Він помовчав. — Але… Далінаре, вхопи мене, дурня, буря — а я щиро хотів би, щоб це було правдою. Я прибув не за намовою Садеаса, а з власної волі й не зраджу тебе. Навіть якщо Алеткару ніколи не стати таким, як ти хочеш, ми можемо принаймні розгромити паршенді й помститися за старого-доброго Ґавілара. Так буде правильно — от і все.

Холін кивнув.

— Я міг і збрехати, — зронив Аладар.

— Але не збрехав.

— Звідки ти знаєш?

— Чесно? Нізвідки. Але щоб усі ці починання не пропали марно, мені доведеться довіритися декому з вас.

До певної міри. Бо Далінар нізащо більше не поставить себе в таке становище, як на Вежі.

Хай там як, а прибуття Аладара таки обіцяло цій місії успіх. Сукупні сили їхньої четвірки мали переважати ворога за чисельністю — хоча князь був не певен, чи можна в цьому сенсі покладатися на підрахунки писарок.

Це була не та широка, всеохопна, коаліція, якої він прагнув, але — навіть попри ту перевагу, яку давали паршенді провалля — її мало вистачити.

— Виступимо всі разом, — сказав Далінар, указуючи на колону. — Я не хочу, щоб ми розпорошували сили. Просуваймося прилеглими плато або, де це можливо, тим самим. А ще ти маєш залишити паршменів у таборі.

— Це дещо нестандартна вимога, — відповів Аладар, насупившись.

— Ми вирушаємо в похід на їхніх родичів, — промовив Далінар. — Тож ліпше не ризикувати. Бо вони, бува, ще завдадуть нам удару в спину.

— Але ж паршмени ніколи… А втім, можна й так. Нехай буде по-твоєму.

Далінар кивнув і простяг Аладарові руку, а в нього за спиною до них нарешті під’їхали Ройон з Амарамом — адже Баский залишив їх далеко позаду.

— Дякую, — сказав Холін Аладарові.

— То ти справді віриш у все те, про що ми тільки-но говорили?

— Так.

Аладар простягнув було руку, але завагався.

— Ти ж розумієш, що я заплямований по самі вуха? Далінаре, на моїх руках кров. Я не якийсь там лицар без догани й страху, як ти, схоже, прагнеш удавати.

— Розумію. Я й сам не такий. Але доведеться вдовольнятися тими, хто є.

Вони кивнули один одному, й Далінар, розвернувши Баского, порисив назад до свого війська. Ройон стогнав і скаржився, що проскакавши аж туди галопом, понабивав собі стегна — майбутній верховий перехід обіцяв йому неприємності.

Амарам порівнявся з Холіном.

— Спершу Себаріал, а тепер Аладар? Далінаре, в мене таке враження, що сьогодні ваша довіра недорого коштує.

— А ти хотів би, щоб я їх завернув?

— Подумайте, якою разючою була б перемога, якби ми здобули її самотужки.

— Сподіваюся, ми вищі від такого марнославства, старий друже, — відказав Далінар.

Вони трохи помовчали й, скачучи далі, знову обігнали Адоліна й Шаллан. Великий князь окинув поглядом свою армію й декого зауважив — рослявого молодика в синьому однострої, який сидів на валуні поміж охоронців із Четвертого мосту.

«До речі, про дурне марнославство…»

— Їдьмо зі мною, — сказав Далінар Амарамові.

Але той притримав коня.

— Гадаю, мені варто наглянути за…

— Їдьмо, — жорстко повторив Холін. — Я хочу, щоб твоя розмова з тим молодиком поклала край пліткам і його намовам на тебе. Бо від них усім тільки гірше.

— Гаразд, — сказав Амарам, наздоганяючи князя.

***

Зауваживши, що повз них проїжджають Адолін і Шаллан, Каладін спіймав себе на тому, що — попри біль у нозі — підвівся і стоїть поміж мостонавідників. Він провів пару очима — княжича верхи на ришадіумі з грубелезними копитами та його наречену на скромніших розмірів гнідому коні.

Капітан охоче визнавав, нехай і виключно про себе, що дівчина мала неперевершений вигляд — з блискучим рудим волоссям та усмішкою, що не сходила з вуст. Вона саме сказала щось дотепне, й Каладін замало не вловив, що саме. Він чекав, коли веденка гляне в його бік, і сподівався, що, перебуваючи так близько, вони зустрінуться очима.

Але ні — Шаллан поїхала далі, й Каладін відчув себе ідіотом. Якась частина його єства прагнула відчути відразу до княжича — той-бо до решти поглинув увагу дівчини — але не могла. Адже правда полягала в тому, що Адолін був капітанові до вподоби. Ці двоє пасували одне одному, складаючи чудову пару.

То, може, вийде відчути відразу до цього?

Каладін похнюпив голову й опустився назад на валун. Довкола юрмилися мостонавідники. Залишалося сподіватися, що вони не помітили, як він проводжав Шаллан очима й напружував слух, щоб почути звук її голосу. Ренарін — непомітний, мов тінь — стояв у задніх рядах. Охоронці потроху приймали його в колектив, але хлопець, здавалося, так само бентежився в їхньому товаристві. Як, власне, і в товаристві більшості людей.

«Треба докладніше поговорити з ним про епілепсію», — подумалося капітанові. Було в цьому юнаку щось не те — як і в його словах про свої напади.

— Командире, а що ти тут робиш? — поцікавився Бісіґ, відвернувши Каладінову увагу на решту мостонавідників.

— Прийшов провести вас у похід, — зітхнув той. — Гадав, що ви зрадієте моїй появі.

— Мале дитя та й годі, — сказав Скеля, сварячись на нього товстим пальцем. — О, великий капітане Буреблагословенний, а що б ти зробив, заставши когось зі своїх людей за ходінням на хворій нозі? Ти б його відбатожив! Після того, як одужає, звісна річ.

— А мені здавалося, що це я тут командую, — зауважив на таке Каладін.

— Ні, не може бути, — втрутився Тефт. — Нашому командирові вистачило б клепки не порушувати постільний режим.

— І наминати рагу, — додав Скеля. — Я наварив його тобі на весь той час, доки мене не буде.

— Ти вирушаєш в експедицію? — спитав Каладін і зміряв здорованя-рогоїда очима. — А я гадав, ти просто проводжаєш хлопців. І що ж ти там робитимеш, коли не хочеш битися?

— Ну, хтось же має бути їм за кухаря, — відказав Скеля. — Ця експедиція займе не один день. То як же я залишу друзів на поталу табірним кашоварам? Ха! Вони капаритимуть їм бурду з Душезаклятого