Олександр Дюма - Граф Монте-Крісто

І він нерішуче замовк.

— Ви знаєте, що я вас люб­лю, — сказав граф Монте-Кріс­то, потискаючи руку Моррелеві.

— Ваші слова додають мені відваги, а серце каже мені, що я не повинен мати від вас таємниць.

— Так, Моррелю, сам Господь підказав вам це. То скажіть мені все, як велить вам серце.

— Пане графе, дозвольте мені послати Батістена, щоб він довідався від вашого імені про здоров’я одної знайомої вам людини.

— Я сам у вашому розпорядженні, то що вже казати про моїх слуг?

— Я повинен дізнатися, що їй полегшало, а то з глузду зсунуся.

— Хочете, я подзвоню Батістенові?

— Ні, я сам йому скажу.

Моррель вийшов, погукав Батістена і тихо сказав йому декілька слів. Покойовий слуга хутко вийшов.

— То що, послали? — запитав граф Монте-Кріс­то, коли Моррель повернувся.

— Авжеж, тепер я буду спокійніший.

— То чекаю вашої розповіді, — усміхаючись, мовив граф Монте-Кріс­то.

— Так, я все вам розповім. От слухайте. Якось увечері я опинився в одному саду; мене затуляли кущі, ніхто й не підозрював про мою присутність. Повз мене пройшли двоє, дозвольте мені поки що не називати їхні імена. Розмовляли вони тихо, та мені було так важливо знати, про що вони балакають, що я прислухався й не пропустив ані однісінького слова.

— Початок досить моторошний, якщо судити з вашого блідого обличчя.

— Авжеж, друже мій, усе це жах! У тому домі хтось допіру помер; один співрозмовник був господар, другий — лікар. І перший звірявся другому у своїх осторогах і прикрощах, тому що вже вдруге за цей місяць швидка й несподівана смерть відвідувала його дім, наче янгол помсти накликав на нього Божий гнів.

— Ти ба! — сказав граф Монте-Кріс­то, пильно глянувши на Морреля й обернув своє крісло так, щоб опинитися в тіні, тоді як світло падало простісінько на обличчя гостя.

— Авжеж, — провадив Максимільян, — смерть двічі за один місяць відвідала той дім.

— А що ж казав лікар? — запитав граф Монте-Кріс­то.

— Він казав... казав він, що смерть ця здається йому неприродною і що пояснити її можна тільки одним...

— Чим?

— Трутизною!

— Справді? — сказав граф Монте-Кріс­то, легенько закашлявшись, що допомагало йому в стані великого хвилювання приховати рум’янець, або блідість, чи й просто увагу, з якою він слухав співрозмовника. — Справді, Максимільяне? І ви все оце чули?

— Так, любий пане графе, я все це чув, і лікар навіть докинув, що як таке повториться, то він вважатиме себе зобов’язаним звернутися до правосуддя.

Граф Монте-Кріс­то слухав із величезним спокоєм, хоч, може, він був удаваний.

— Потім,— провадив Максимільян, — смерть прийшла уже втретє, та ні господар, ні лікар нікому нічого не сказали; тепер смерть, може, прийде учетверте. Скажіть, пане графе, до чого зобов’язує мене знання цієї таємниці?

— Любий мій друже, — сказав граф Монте-Кріс­то, — ви розповідаєте про випадок, що про нього знають геть усі. Дім, де ви все оце чули, мені знайомий чи принаймні я знаю точнісінько такий; там є сад, батько родини, лікар, там одна за другою сталися три дивні й несподівані смерті. Погляньте на мене: я не чув нічиїх зізнань, проте знаю це не гірше од вас. Та хіба мені дошкуляє сумління? Ні, мене це нітрохи не стосується. Ви кажете: наче янгол помсти закликав гнів на цей дім, — а хто вам сказав, що це не так? Заплющіть очі на злочини, яких не хочуть бачити ті, кому належало б їх побачити. Якщо в цьому домі Господь чинить свій суд, Моррелю, то відверніться і не заважайте Божому правосуддю.

Моррель здригнувся. Графів голос звучав похмуро, грізно й урочисто.

— Утім, — провадив граф Монте-Кріс­то, так гостро помінявши тон, що здавалося, ніби балакає інший чоловік, — звідки ви знаєте, що це має повторитися?

— Це повторилося, пане графе! — вигукнув Моррель. — Ось чому я тут.

— Що ж я можу вдіяти, Моррелю? Може, ви хочете, щоб я попередив королівського прокурора?

Граф Монте-Кріс­то вимовив останні слова так виразно, з такою недвозначною інтонацією, що Моррель схопився на ноги.

— Пане графе, — вигукнув він, — ви знаєте, про кого я кажу!

— Авжеж, друже мій, я доведу це, розставивши крапки над «і», тобто назву всіх дійових осіб. Ви гуляли в саду Вільфорів, із ваших слів я бачу, що це було в день смерті маркізи де Сен-Меран. Ви чули, як Вільфор і Д’Авріньї розмовляли про смерть маркіза де Сен-Мерана і про не менш дивну смерть маркізи. Д’Авріньї казав, що припускає отруєння і навіть два отруєння; і ось ви, як на диво порядна людина, відтоді шарпаєте ваше серце, катуєте сумління, не знаючи, відкрити вам цю таємницю чи промовчати. Ми живемо не в Середні віки, любий друже. Тепер уже нема ні святої інквізиції, ні вільних суддів; що ж ви з ними вдієте? «Совісте, що ж ти хочеш від мене?» — казав Стерн. Облиште, друже мій, нехай вони сплять собі, якщо їм спиться, нехай мордуються безсонням, якщо воно їх мордує, а самі спіть собі заради Бога, адже ваша совість чиста.

Моррелеве обличчя скривилося; він ухопив графа Монте-Кріс­то за руку.

— Та ж усе це повторилося! Ви чуєте?

— Та й що? Нехай собі повторюється, — сказав граф Монте-Кріс­то, здивований тією незрозумілою йому наполегливістю. — Це родина Атрідів; Господь засудив їх, і вони зазнають покари; вони пропадуть усі, як ото паперові чоловічки, яких вирізують дітлахи і які падають один за одним, хоч би й дві сотні їх було, від подиху їхнього творця. Три місяці тому помер маркіз де Сен-Меран, за кілька днів — маркіза, днями — Барруа, сьогодні — старий Нуартьє або ж юна Валентина.

— Ви знали це? — вигукнув Моррель із таким жахом, що граф Монте-Кріс­то здригнувся, — а він і тоді не поворухнувся б, якби обвалилася твердь небесна. — Ви знали це і мовчали?

— А що мені до того? — стенув плечима граф Монте-Кріс­то. — Що мені ті люди, і нащо мені губить одного, щоб порятувати другого? Ні, я не надаю переваги ні жертві, ні вбивці.

— Але ж я, я! — в нестямі вигукнув Моррель. — Адже я кохаю її!

— Кохаєте? Кого? — вигукнув граф Монте-Кріс­то, схопившись із місця і вхопивши Морреля за руки.

— Я пристрасно, шалено кохаю її, всю мою кров я віддав би, щоб висушити однісіньку її сльозу! Ви чуєте! Я кохаю Валентину де Вільфор, а її вбивають! Я кохаю її, і я благаю Бога і вас навчити мене, як її порятувати!

Граф Монте-Кріс­то скрикнув, і той дикий крик був наче гарчання пораненого лева.

— Нещасний! — вигукнув він, заламуючи руки. — Ти кохаєш Валентину! Ти кохаєш доньку цього клятого кодла!

Ніколи ще в усенькому своєму житті не бачив Моррель такого обличчя, такого страшенного погляду. Ніколи ще Жах, що являв йому своє лице й на полі битви, і в смертоносних ночах Алжиру, не світив йому в очі такими зловісними блискавицями.

Він позадкував від страху.

Після того пристрасного спалаху граф Монте-Кріс­то на мить заплющив очі, наче його