Олександр Дюма - Граф Монте-Крісто

Валентина розплющила очі.

— Ох, я така недотепа! — з гарячковою жвавістю мовила вона. — Здається, я розучилася триматися на ногах. І як могла я забутися, що ще три сходинки треба пройти?

— Ви не забилися, Валентино? — вигукнув Моррель.

Вона озирнула кімнату; в очах Нуартьє вона побачила страшенний переляк.

— Заспокойся, дідусю, — сказала вона, намагаючись усміхнутися, — це дрібниці... просто у мене голова пішла обертом.

— Знову запаморочення! — сказав Моррель, розпачливо заламуючи руки.  — Побережіться, Валентино, благаю вас!

— Та все вже минулося, — сказала Валентина, — кажу ж вам, це дрібниці. А тепер послухайте, яка новина: за тиждень Ежені виходить заміж, а за три дні буде великий бенкет на честь заручин. Нас усіх запросили — і мого батька, і пані де Вільфор, і мене... Принаймні так я зрозуміла.

— А коли ж настане наша черга? Ох, Валентино, ви маєте такий вплив на вашого дідуся, то постарайтеся, щоб він сказав: незабаром.

— То ви розраховуєте на мене, щоб квапити дідуся і нагадувати йому?

— Авжеж, — вигукнув Моррель. — Покваптеся, заради Бога. Поки ви не станете моєю, Валентино, мені завжди буде здаватися, ніби я вас утрачу.

— Ой, Максимільяне, — конвульсивно здригнувшись, відказала Валентина, — ви надто боязливий. Ви ж офіцер, про якого кажуть, що він нічогісінько не боїться. Ха-ха-ха!

І вона вибухнула гострим, хворобливим реготом; руки її напнулися, голова відкинулася назад, і вона завмерла.

Жахливий зойк, що не міг зірватися з вуст Нуартьє, застиг у його очах.

Моррель зрозумів: треба гукати на поміч.

Він щосили сіпнув дзвоника; покоївка, що була у Валентининій кімнаті, і лакей, що заступив Барруа, разом забігли до покою.

Валентина була така бліда, така вона була холодна, що обоє не стали слухати того, що їм казали, а, піддавшись страхові, що панував у тому проклятому домі, із галасом кинулися тікати.

Пані Данґляр і Ежені саме збиралися їхати; вони ще встигли дізнатися про причину переполоху.

— Я ж вам казала! — вигукнула пані де Вільфор. — Бідолашка!

XVII. Зізнання

Цієї миті пролунав голос Вільфора, що гукав зі свого кабінету:

— Що там сталося?

Моррель глянув на Нуартьє, до якого повернулося все його самовладання, і той показав йому очима на нішу, де якось, за подібних обставин, він уже ховався.

Він ледве встиг ухопити капелюха і заховатися за шторою. У коридорі вже лунали кроки королівського прокурора.

Вільфор забіг до кімнати, кинувся до Валентини і вхопив її в обійми.

— Лікаря! Лікаря!.. Д’Авріньї! — вигукнув Вільфор. — Ні, я ліпше сам поїду по нього.

І він вибіг із кімнати.

Другими дверми вибіг Моррель.

Його вразив у самісіньке серце інший спогад: йому спала на думку розмова поміж Вільфором і лікарем, яку він випадково підслухав тієї ночі, коли віддала Богові душу пані де Сен-Меран; симптоми були такі самі, як ті, що передували смерті Барруа, хоч цього разу і слабші.

І йому здалося, ніби у його вухах звучить голос графа Монте-Кріс­то, що сказав йому години зо дві тому: «Хоч що потрібно буде вам, Моррелю, приходьте до мене, я багато чого можу зробити».

Він помчав передмістям Сент-Оноре до вулиці Матіньйон, а з вулиці Матіньйон на Єлисейські Поля.

Тим часом Вільфор підкотив у найнятому кабріолеті до дому Д’Авріньї; він так тривожно подзвонив, що воротар відчинив йому, геть перелякавшись.

Вільфор кинувся на сходи, не в змозі і слова сказати. Воротар знав його і тільки гукнув услід:

— Пан лікар у кабінеті, пане королівський прокуроре!

Вільфор вже увійшов чи радше вдерся до лікаря.

— А, це ви! — буркнув Д’Авріньї.

— Авжеж, пане лікарю, — відказав Вільфор, зачиняючи за собою двері, — і цього разу я питаю вас, чи самі ми тут? Пане лікарю, мій дім проклятий Богом.

— Що сталося? — запитав той, наче й сухо, та з глибоким внутрішнім хвилюванням. — У вас хтось занедужав?

— Так, пане лікарю, — ухопився за голову Вільфор, — так!

Погляд Д’Авріньї наче промовляв: «Я це передбачав».

Він поволі й значуще мовив:

— Хто ж цього разу вмирає? Хто ця нова жертва, яка постане перед Богом, звинувачуючи нас у злочинній слабкості?

Болісне ридання вихопилося з Вільфорових грудей; він ухопив лікаря за руку.

— Валентина! — сказав він.— Тепер Валентина!

— Ваша донька! — з болем і подивом вигукнув лікар.

— Тепер ви бачите, що помилялися, — прошепотів Вільфор. — Допоможіть їй і попросіть у нещасної вибачення за те, що ви підозрювали її.

— Щоразу, як ви посилали по мене, — сказав Д’Авріньї, — бувало вже пізно, та все одно я піду, тільки хутчій ідімо, бо наші вороги не дрімають.

— Цього разу, пане лікарю, вам уже не доведеться докоряти мені за слабкість. Цього разу я дізнаюся, хто вбивця, і не помилую його.

— Перш аніж думати про помсту, зробімо все, що можна, для порятунку жертви, — сказав Д’Авріньї. — Ходімо!

І кабріолет, що доправив Вільфора, клусом домчав його назад разом із Д’Авріньї тієї самісінької миті, коли Моррель стукав у двері графа Монте-Кріс­то.

Граф Монте-Кріс­то був у себе в кабінеті й заклопотано читав записку, яку йому терміново надіслав Бертуччо.

Почувши, що йому доповіли про Морреля, який розлучився з ним години зо дві тому, він зачудовано звів голову.

Для Морреля, як і для графа Монте-Кріс­то, за ті дві години, змінилося, мабуть, чималенько: він покинув графа з усмішкою, а тепер стояв перед ним, наче не сам при собі.

Граф Монте-Кріс­то схопився з місця і кинувся до нього.

— Що сталося, Максимільяне? — запитав він. — Ви бліді, ви захекалися!

Моррель майже повалився в крісло.

— Авжеж, — сказав він, — я біг, бо мені треба з вами поговорити.

— У вас удома всі здорові? — запитав граф Монте-Кріс­то найприязнішим тоном, що не залишав сумнівів у його щирості.

— Дякую вам, пане графе, — відказав Моррель, либонь, не знаючи, як узятися до розмови. — Авжеж, удома в мене всі здорові.

— Я дуже радий. То що хотіли ви мені сказати? — запитав граф Монте-Кріс­то, дедалі дужче занепокоївшись.

— Так, — відказав Морсер, — я біг до вас із дому, куди вкотилася смерть.

— То ви од Морсерів? — запитав граф Монте-Кріс­то.

— Ні, — відказав Моррель, — а хіба в них умер хтось?

— Генерал всадив собі кулю в голову, — відказав граф Монте-Кріс­то.

— О Господе, яке лихо! — вигукнув Моррель.

— Не для графині й не для Альбера, — сказав граф Монте-Кріс­то, — ліпше вже втратити батька і чоловіка, ніж бачити його безчестя. Кров змиє ганьбу.

— Сердешна графиня! — сказав Максимільян. — Понад усе шкода мені цю шляхетну жінку!

— Пожалійте й Альбера, Максимільяне; повірте, він гідний син графині. Та повернімося до вас. Ви хотіли мене бачити, я дуже радий, якщо можу вам допомогти.

—Так, я прийшов до вас із шаленою надією, що ви можете допомогти мені в такому ділі, де тільки сам Господь може зарадити.

— Кажіть-бо!

— Навіть не знаю, — сказав Моррель, — чи маю я право бодай однісінькій людині на світі відкрити таку таємницю, проте мене змушує фатум, не можу