Олександр Дюма - Граф Монте-Крісто

— Авжеж, — сказала вона,— приїхала пані Данґляр із донькою. Бувайте, я побіжу, а то по мене прийдуть сюди, чи радше до побачення; посидьте з дідусем, Максимільяне, а я постараюся не затримувати їх у нас.

Моррель провів її поглядом, він бачив, як за нею зачинилися двері, і чув, як вона побралася маленькими сходами, що провадили до покою пані де Вільфор і до її кімнати.

Коли вона пішла, Нуартьє дав на здогад Моррелеві, щоб той узяв словника.

Моррель вволив його бажання; Валентина навчила його, як порозумітися зі старим.

Та оскільки щоразу доводилося перебирати абетку і шукати у словнику кожнісіньке слово, минуло аж десять хвилин, поки думка Нуартьє виллялася у такі слова: «Дістаньте склянку з водою і карафку з Валентининої кімнати».

Моррель негайно подзвонив лакеєві, який заступав Барруа, і від імені Нуартьє передав йому той наказ.

За хвилю слуга Нуартьє повернувся.

Карафка і склянка були геть порожні.

Нуартьє дав на здогад, що бажає щось сказати.

— Чому карафка і склянка порожні? — спитався він. — Адже Валентина сказала, що не допила води.

Щоб утілити ту думку в слова, потрібно було п’ять хвилин.

— Хтозна, — відказав слуга, — та до кімнати панни Валентини заходила покоївка, то, може, вона вилляла.

— Запитайте в неї про це, — сказав Моррель, із погляду зрозумівши думку Нуартьє.

Слуга вийшов і відразу ж повернувся.

— Панна Валентина заходила до своєї кімнати, — сказав він, — і допила все, що лишилося у склянці, а з карафки все вилляв пан Едуар, щоб улаштувати ставок для своїх качок.

Нуартьє звів очі до неба, наче гравець, що поставив на кін увесь свій маєток.

Потім його очі звернулися до дверей і вже не відривалися від них.

Валентина не помилилася, коли сказала, що приїхала пані Данґляр із донькою; їх попровадили до кімнати пані де Вільфор, яка сказала, що вітатиме їх у себе, тим-то Валентина і пройшла через свою кімнату, бо вона була на тому самому поверсі, що й кімната мачухи, і ділила їх тільки Едуарова кімната.

Гості ввійшли у будуар із трохи офіційним виглядом, певне, готуючись сповістити якусь важливу новину.

Люди одного кола легко розпізнають різні відтінки у спілкуванні. Пані де Вільфор у відповідь на урочистість обох паній теж прибрала врочистого вигляду.

Тієї миті ввійшла Валентина, і всі знову почали вітатися.

— Люба, — сказала баронеса, тоді як дівчата взялися за руки, — я приїхала до вас разом із Ежені, щоб перша сповістити вам про те, що найближчим часом відбудеться весілля моєї доньки з паном Кавальканті.

Данґляр наполягав на князівському титулі. Барон-демократ вважав, що це звучить ліпше, ніж граф.

— Тоді дозвольте вас щиро привітати з ним, — відказала пані де Вільфор. — Я вважаю, що пан Кавальканті — юнак, який обдарований рідкісними чеснотами.

— Якщо по-дружньому казати, — усміхнулася баронеса, — то я скажу, що князь ще не та людина, якою обіцяє стати згодом. У ньому ще чимало дивацтв, з яких ми, французи, упізнаємо з першого погляду італійського чи німецького аристократа. Усе ж таки в нього, здається, добре серце, витончений розум, а що до практичного боку, то пан Данґляр каже, що в нього грандіозний маєток, він так і висловився.

— Та ще й додайте, пані, — сказала Ежені, гортаючи альбом пані де Вільфор, — що ви почуваєте до цього юнака особливу прихильність.

— Мені не треба питати у вас, — зауважила пані де Вільфор, — чи поділяєте ви цю прихильність?

— Нітрохи, мосьпані, — зі звичною своєю самовпевненістю відказала Ежені. — Я не почуваю ніякої схильності пов’язувати себе хатніми клопотами чи потуранням чоловічим примхам, хоч хто там був би той чоловік. Моє покликання — бути акторкою, а це означає, що я маю вільно розпоряджатися моїм серцем, моєю особою і моїми думками.

Ежені промовила все це таким рішучим і твердим тоном, що Валентина зашарілася вся. Скромна дівчина не могла зрозуміти цієї сильної натури, у якій не відчувалося ні краплі жіночої ніяковості.

— Утім, — провадила Ежені, — якщо вже мені судилося вийти заміж, то я повинна дякувати Богові, який позбавив мене принаймні від домагань пана де Морсера, бо якби не це, то я була б тепер дружиною вкритого ганьбою чоловіка.

— А й правда, — сказала баронеса з тією чудернацькою наївністю, якою часом відзначаються шляхтянки й від якої не може їх позбавити навіть спілкування з плебеями, — якби де Морсери не вагалися, моя донька була б уже заміжня за Альбером; генерал дуже хотів цього шлюбу, він навіть приїздив до пана Данґляра, щоб вирвати з нього згоду; слава Богу, ми легко здихалися його.

— Хіба ж батькова ганьба падає на сина? — несміливо упала в річ Валентина. — Мені здається, віконт нітрохи не винен у генераловій зраді.

— Вибачте, люба моя, — сказала невблаганна Ежені, — віконт од нього недалеко втік; кажуть, викликавши вчора в Опері на поєдинок графа Монте-Кріс­то, він сьогодні перепросив його біля самісінького бар’єра.

— Та ви що! — вигукнула пані де Вільфор.

— Ох, люба моя, — відказала пані Данґляр із тією ж таки наївністю, про яку ми допіру сказали, — це справді так; я це знаю від пана Дебре, який був присутній під час тієї розмови.

Валентина теж знала все, та промовчала. Від поєдинку думки її полинули у кімнату Нуартьє, де на неї чекав Моррель.

Поринувши в думи, Валентина вже кілька хвилин і слова не промовила; вона не могла б навіть сказати, про що там була балачка, коли ж це пані Данґляр доторкнулася до її руки.

— Що вам потрібно, мосьпані? — запитала Валентина, здригнувшись від того дотику, наче електричного розряду.

— Вам нездужається, люба Валентино? — запитала баронеса.

— Нездужається? — здивувалася Валентина, провівши долонею по своєму гарячому чолу.

— Авжеж. Погляньте на себе в люстро: за останню хвилю ви кілька разів то бліднули, то шарілися.

— Справді, — сказала Ежені, — ти страшенно бліда!

— Не турбуйся, Ежені, це вже коїться зі мною кілька днів.

І, попри всю свою простодушність, Валентина збагнула, що може скористатися цим приводом, щоби піти звідціля. Утім, пані де Вільфор сама прийшла їй на поміч.

— Ідіть собі, Валентино, — сказала вона, — вам і справді недобре. Наші гості вибачать вам; випийте склянку холодної води, то вам і полегшає.

Валентина поцілувала Ежені, уклонилася пані Данґляр, що вже підвелася й почала прощатися, і вийшла з кімнати.

— Бідолашна дівчинка, — сказала пані де Вільфор, коли двері за Валентиною зачинилися, — вона не на жарт мене турбує, боюся, вона серйозно занедужає.

Тим часом Валентина у якомусь безтямному збудженні пройшла через Едуарову кімнату, не відповівши на недобру витівку, якою він уколов її, і, поминувши свою спальню, вийшла на маленькі сходи. Їй залишалося спуститися тільки трьома сходинками, вона вже чула Моррелів голос, аж раптом увіччю їй потьмарилося, заклякла нога схибила, поруччя вислизнуло з її долоні, і, притулившись до стіни, вона вже не спустилася, а скотилася сходами.

Моррель швидко відчинив двері й побачив Валентину, що лежала на майданчику.

Він підхопив